Урядовим насиллям та відкритою симонією по 32-літній тяжкій боротьбі (1654-1686) Москва нарешті приєднала до себе Українську Церкву, а забравши її, відразу ж повела супроти неї нівеляційну політику, щоб зробити з неї звичайну Московську Митрополію. Увесь стан старої Московської Церкви почали силою накидати й Церкві Українській, яка хоч і боронилася безперервно, але в кінці була-таки зломлена й формально зрівняна із станом Церкви Московської.
Стан московського духовенства був тоді зовсім невідрадний. Надзвичайно мала освіта всього духовенства, навіть його верхів, не говорячи вже про його низи, породила тут вузьку обрядову зарозумілість, а разом із тим самопевність та нетерпимість у справах віри. Своє власне розуміння Св. Письма та церковних канонів Москва вважала за єдино правильне й непорушне, свої місцеві церковні обряди та звичаї - за недоторканну святиню. Москва звала єретиком кожного православного, хто мислив не так, як навчали в Москві.
Наслідки всього цього були руйнуючі для московського народу: серед нього жили найрізніші повір'я й звичаї, що межували з поганством, народ глибоко не християнізувався, уся віра перейшла в зовнішню обрядовість. Св. Письмо, основа християнства, в московському народі було відоме мало, та народ його, писаного мало зрозумілою йому мовою, знав тільки поверхово. Характерно, що переклад Св. Письма на російську мову з'явився тільки на початку XIX віку, тоді як, скажімо, переклади на українську мову були вже з XVI віку, цебто на три віки раніше.
З усіх православних церков тільки Церква Московська сліпо наслідувала Церкву Візантійську щодо підлеглості державі. І не тільки наслідувала, але й випередила її в цьому: запровадила в себе правдивий цезарепапізм. Підлеглість державі Московська Церква розвинула ще з того часу, з початку XV віку, коли вона 1458 р. остаточно відірвалася від Київської Митрополії. Підлеглість була повна, з усіма її руйнуючими наслідками: цілковитою неволею духовенства перед світською владою та перед старшим від себе...
Найпершою причиною такого низького стану Московської Церкви було, власне, те, що вона зарано відірвалася від культурно високої Української Церкви, відірвалася тоді, коли на самостійне життя не мала власних сил. І дуже скоро по цьому темна, але зарозуміла московська ієрархія запровадила свою Церкву в розкол, з якого вона не вийшла й сьогодні. В 1551 р. в Москві відбувся так званий Стоглавий Собор, на якому було головним чином духовенство (митрополит, 9 архієреїв і т. д.); українського духовенства на ньому, звичайно, не було. І ось цей Стоглавий Собор постановив про такі дивовижні речі, як двоперстя (хреститися двома пальцями), в церкві співати «алілуя» тільки два рази, заборонив стригти бороду і т. ін. Це були для багатьох новини, але наказано під карою прокляття все це виконувати. Коли пізніше розпочався сильний культурний вплив Української Церкви на Московську, то українці гаряче виступали проти наведених абсурдних постанов Стоглавого Собору, і вони мали успіх: 1666-1667 р. радив новий Собор, і на ньому постановлено, що на Стоглавому Соборі «писаша о сложении двою перстов и о сугубой Аллилуйи, и о прочем неразсудно, простотою и невежестьем». А тому постановили: «Той Собор не в Собор, и клятва не в клятву, и ни во что же вменяем, якоже и не бысть»... Але люди 116 літ хрестилися двоперстям і позвикали до того, а тепер двоперстя заборонили - наслідок був жахливий: половина Росії не послухалися Собору 1667 р. й пішла в розкол, що триває й сьогодні...
Оце плід відриву від Української Церкви!
Або ще приклад. Відірвавшись від Української Церкви, Церква Московська в своїй темній зарозумілості почала ламати навіть православні догмати. Так, московський Собор 1620 р., забувши про догмат: «ісповідую єдино крещеніє», постановив перехрещувати всіх «латинян», цебто всіх не москвинів... Ця єретична постанова була тільки узаконенням того, що віддавна робилося на Москві - перехрещувати всіх, хто вірував не так, як хотіла Москва. Ось чому довгий час українців, коли вони попадали в Московію, перехрещували. І тільки Великий Собор 1667 р. відмінив цю єретичну постанову Собору 1620 р.
Стан українського духовенства був зовсім інший, і тому нема нічого дивного, що воно категорично зрікалося підпорядкуватися Московській Церкві і цілі віки з нею боролося; Церкви цієї наше духовенство панічно лякалося.
Коли 1685 р. неканонічний Собор, скликаний гетьманом Самойловичем, обрав на Київського митрополита єпископа Гедеона князя Четвертинського, що відразу віддався Москві, українське духовенство зібралося на другий Собор, який запротестував проти неканонічних виборів, а разом із тим ось так описав стан Московської Церкви. Якраз тоді Москва запровадила була ось такі порядки в нашій Білгородській єпархії. Коли тільки священик через свою убогість не давав данини митрополитові чи коли миряни не давали митрополитові відкупного за церкву, то за це «священика на правеже палицею по литкам затинають... Дьячки, пономари, ктитори подводы одбувають, дань роковую дають архиерею, для чого великое стало в церквах на слуг церковных оскудение... Кто утонет, кого гром убьет албо наглою умрет смертию - платят за тое вину по гривне митрополитови... Слуги архиерейские по попам с перначами (знаками) ездят... Парохияльным священиком викариев от престола, естли б не по любви был, не волно отставить и другого викария приняти не волно. Книги наши Киевския скасовано, а наслано Московския, чево и в нас сподевати бы ся треба... Церковное пение и служение отменено, а все помосковски поставлено, до чего наши люди не скоро могут привыкнути... Дети малыя, некрещенны, не поливати, але погружати священницы должны: и много неуместные священницы, а к тому непривыклые обычно, детей в слободах потопили... Священника за вину волно шелепами, рубаху снявши, бити, - и вышняго чину духовного людям так же чинять...» (Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Г. V. С. 60-61).
Ось такі порядки заводила Москва в нас в Україні, а тому нема нічого дивного, чого наше духовенство так лякалося Москви.
Забравши 1686 р. Українську Церкву офіційно, Москва довго не могла забрати її фактично, й боротьба двох церков - Московської (а фактично московського уряду) та Української - затягнулася на дуже довгий час, а правдиво - ніколи й не припинялася. На початку московські царі на письмі та на словах публічно й урочисто забезпечували Київській Митрополії всі її віковічні права. Так, по поставленні Гедеона Четвертинського на Київського митрополита йому видано 1685 р. таку грамоту: «И мы, великий государи, цари и великие князи Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич и сестра наша Софья Алексеевна изволили весь митрополии Киевской причт и чин, духовный пожаловати - для утверждения той Киевской митрополии и в подтверждение прежних духовнаго чина прав и вольностей сию нашу царскаго величества милостивую жалованную граммату дать повелели: что впред судам митрополии Киевской в своей епархии быти и отправлятися по прежним обычаем, и никому от тех судов в царствующий наш град Москву с челобытьем не приходити, и патриарху московскому в те суды не вступатися, и челобитень ни у кого не принимать, а быти той Киевской митрополии в таком же соблюдении, в какове она была до сего времени под благословением святейшаго вселенскаго Константинопольского патриарха, как в митрополичей чести, так и во исправлении духовнаго чина и церковнаго начала, и в сохранении прав и вольностей обыклых, обретающихся по исконному обычаю... и все обыкновения прежния без пременения полно содержати... На архиерейский престол в митрополиты обирати волною елекциею мужа из тамошних природных обывателей... И сею нашею жалованною грамотою обнадеживаем и утверждаем, и в том быти на нашу государскую милость во всем надежным» (Там же. С. 98-99; Полное собрание законов Российской империи. Т. XI. № 8334. С. 364-365).
До цього ж у цій грамоті Київська Митрополія зветься першою поміж усіма іншими - «первоначальною».
Повівши супроти Української Церкви нівелізаційну політику, Москва відібрала від неї все, що було суттєве в неї: знищила її незалежність та соборноправність, а також сильно поруйнувала всі ті національні окремішності, які набула собі наша Церква за довгі віки свого життя.
Москва сильно стояла на тому, щоб конче міцно приєднати собі Україну й її Церкву, а тому запровадили були навіть нове прохання по церквах: «О еже престолу Киевскому соединитися с Богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с Богохранимым Великороссийским царствием».
