Католицька церква в Польщі за XV вік невпинно падала і в першій половині XVI віку знаходилася вже в повнім занепаді. Духовенство було з невеликою освітою, про своїх вірних дбало воно мало; в той же час це духовенство суворо стягувало з народу свою десятину, мало власний церковний суд і настирливо виявляло бажання ще збільшити свої привілеї коштом інших верств польських. Моральний стан духовенства так само стояв зовсім невисоко; скрізь панувало перекупство, недодержання безженності й т. ін. Народ, звичайно, бачив усі ці непорядки в духовнім житті, незадоволення все зростало, і тільки очікувався відповідний час для протестів. Реформація, власне, й принесла цей вихід протесту проти непорядків у житті духовенства.
Такий сумний стан католицької церкви був тоді, звичайно, не в самій тільки Польщі. Протестанти зручно скористалися з занепаду католицького духовенства і завдавали йому тяжких ударів по всіх землях. Здавалося, часи самого існування католицтва в Європі вже пораховані.
Кращі представники католицької церкви дуже скоро розпізнали дійсні причини упадку свого духовенства й розпочали енергійну працю для санації церковних стосунків. В 1540 р. засновано осібний католицький орден єзуїтів, до якого пішли розумово найсильніші католицькі ченці; вони скрізь позакладали свої добрі школи і тим сильно спричинилися до повного окатоличення громадянства. Устрій католицької церкви скоро помітно змінився на кращий, а це відразу виривало найголовнішу причину поширення реформаційного руху.
Для оздоровлення сумного стану католицької церкви в Польщі туди запрошено єзуїтів, які відразу ж розвели тут надзвичайно енергійну працю. Люблінська унія 1569 р. дала єзуїтам повну змогу перенести свою працю також у Литву та Україну, і вони справді вже в тім самім році працюють у Вільні. Не минуло багато часу, і єзуїти запосіли всі видатніші міста в Польсько-Литовській державі.
Серед єзуїтів було багато людей енергійних, завзятих і великої освіти В 1570 р. заснували вони школу свою в Вільні, в 1571 р. відкривають в Ярославі свою колегію, що стала центром єзуїтської пропаганди на цілу Галичину; в 1579 р. таку ж колегію відкрито в Полоцьку, а далі єзуїтські школи засновано в Орші, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. В скорому часі усі ці школи, найкращі на той час, позаповнювали православні діти, і єзуїти мали добрі жнива. Тридентський собор, що багато спричинився до піднесення з упадку католицької церкви, наказав єпископам закладати в себе духовні семінарії, а це значно підносило рівень католицького духовенства, що ревно допомагало єзуїтам.
Єзуїти, борючись з протестантами, змушені були взятися за їхню ж випробувану зброю - за живу мову: виголошують проповіді народною мовою, а були вони в більшості дуже добрі красномовці; в живій мові повели вони й свої диспути, на які завжди збирали силу народу, не тільки католицького, але й православного. Засіли єзуїти, як ми бачили, також і за переклади Св. Письма на польську мову і дали тут такі класичні праці, як, скажімо, переклад Біблії на польську мову Якова Вуйка. Звичайно, усі свої писання єзуїти в більшості так само друкували польською мовою.
Єзуїти повели завзяту, докладно продуману боротьбу проти протестантів і в скорому часі без великого труда впоралися з ними. Причини падіння протестантизму в Польщі були різні; може, головною була та, що Реформація найбільше захопила саму тільки шляхту. В половині XVI віку польська шляхта вперто боролася з духовенством за десятину та за його привілеї, але боролася не за звільнення народу від цих тягарів, а тільки за бажання забрати церковне добро собі. Таким чином, протестантизм серед польської шляхти ширився в більшості не з релігійних мотивів, а з мотивів політичних; приймаючи науку нововірців, шляхта звільнялася від церковної зверхності, більше того - сама стала панувати в новій церкві. Певна річ, це подобалося шляхті, а в їхній боротьбі з консервативним духовенством воно було їй міцним спільником. Через усе це протестантизм не став у Польщі національним і глибоко до народу не пішов.
Як ми бачили, в кальвінізмі скоро постали радикальні течії, наука яких не могла вже захопити завжди трохи консервативну масу. Непорозуміння між різними напрямами протестантизму все збільшувалися й покінчилися тим, що ці напрями забули свою спільну мету - боротьбу з католицтвом - і почали завзято жертися поміж собою. Можна сказати, що з 1560 р. вся енергія та сили реформаторів витрачалися головним чином на боротьбу зі своїми лівими течіями. Звичайно, цією незгодою поміж нововірцями дуже зручно скористалися єзуїти, вони розкладали їх ще більше, а в кінці дощенту розбили їх.
На початку нововірці не тільки не займали православних, убачаючи в них своїх спільників у боротьбі з католиками, але часом і допомагали їм; проте хутко виявилося, що ці «попутники» були не щирими супроти православних: ставши протестантами, вони не переставали бути гордливими польськими націоналістами, а це перешкоджало їм ближче зійтися з православними українцями й працювати спільно. Самі реформісти скоро покинули свої замилування «руською» мовою, перейшовши до мови польської, як це зробив, наприклад, С. Будний. Українці, звичайно, бачили цю нещирість, тому й серед них протестантство захопило головним чином інтелігенцію, а до простого народу пішло мало й не глибоко.
І реформаційний рух потроху слабшав та зменшувався. Запекла колотнеча поміж самими протестантами та представниками науки крайніх течій їхніх викликала несмак у громадянства, і воно почало потроху втрачати зацікавлення до нововірства. Через усе це нові розпорядження уряду, що почав коли не переслідувати, то обмежувати діяльність протестантів, а ще більше зручна праця єзуїтів відбили всяку охоту до нововірства. Сама католицька церква в Польщі хутко підносилася з упадку, міцніла дисципліна, духовенство росло на силах. Вище духовенство в боротьбі з шляхтою втратило дуже багато із своїх матеріальних благ та привілеїв, але це тільки зміцнило його духовно. Через те загальний стан католицької церкви в Польщі в другій половині XVI віку помітно відрізняється від сумного стану її в першій половині. Своєю наполегливою працею армія єзуїтів повернула назад до католицтва всіх, хто відпав був від нього до нововірства. Перемога єзуїтів була повною.
Головне надбання польського народу з часу розквіту Реформації - читання Св. Письма народною мовою, - звичайно, не було дуже милим для єзуїтів, як і для вищого духовенства. Вища духовна влада повсякчасно з цим боролася; наприклад, шляхта ще 1534 р. на сеймику Средзкім скаржилася на духовенство, що забороняє їм книжки, а особливо Біблію «naszym językiem, tu też nam się wielka krzywda widzi od księży, albowiem każdy język ma swym językiem pisma, a nam księża każą głupiemi być» (Bruckner A. Pismo Święte i apokryfy. 1903. S. 36). Очевидно, пізніше духовенство не боронило вже цього, але й не дуже толерувало; проте все-таки воно подбало, щоб замінити протестантські переклади Св. Письма своїми католицькими, що й зробило, як ми бачили, дуже добре. Але великого захоплення до перекладів Св. Письма єзуїти не виявляли; в цім відношенні дуже характерна заява Я. Вуйка, яку він робить у своїй передмові, розділ 8, до Біблії 1599 p.: «Nie jest potrzebna do wiary ani do zbawienia mieć y czytać Biblię w swoim przyrodzonym pospolitym języku», на що Вуєк наводить різні докази, а між ними й такий, що «nie wszyszy у swego języka pisma umieią czytać» (цей доказ, певне, був реальним, і його наводили ще в половині XVI віку. Мабуть, з цієї причини в Кролевецькім Новім Заповіті 1553 р. (бібліотека Замойських у Варшаві, № 434) на початку видання, на 8 сторінках, подається «Orthographia Polska to jest nauka pisania i czytania jężyka polskiego, ile Polakowi potrzeba, niewielem słów dostatecznie wypisana». Це ще один доказ, як реформатори багато дбали про розвиток рідної мови й літератури). Знаємо, що навіть у XVII віці ще заборонювано католикам читати Св. Письмо живою мовою (Див.: Bruckner A. Pismo Święte i apokryfy. S. 64).
Звичайно, такі методи не були тільки в Польщі - їх застосовували й по інших країнах у боротьбі з протестантами. Доходили навіть до того, що протестантські видання звичаєм тогочасним частенько й палили. Так, коли розпочалася католицька реакція в Хорватії й Словенії, в першій половині XVII віку, то «все последователи Реформации были изгнаны, имения их конфискованы, люблинская типография уничтожена, Далматинова Библия запрещена. Иезуиты собирали и жгли книги с таким усердием, что в настоящее время издания южнославянских протестантов составляют величайшую редкость; многие истреблены совсем. Народный язык словенцев, столь неожиданно призванный к жизни, опять заглох и уступил место латинскому и немецкому» (Библейские переводы // Энцикл. словарь Брокгауза. 1892. Т. 6. С. 668).
Те саме робилося і в Польщі; так, в 1611 р. помер Ян Потоцький, лютеранин; його маєток у Панівцях на Поділлі дістався його братові Станіславу, що спочатку теж був лютеранином, але тепер був навернений на католицтво. Ст. Потоцький закрив протестантську академію та друкарню, що були в Панівцях, переробивши їх на стайню; помагали йому єзуїти: «вони розігнали учителів і учнів школи, захопили майно, зачинили друкарню й доручили своїм студентам спалити на площі Колегії всі «єретичні» книжки» (Бібліологічні вісті. 1923. Ч. 4. С. 110; Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів, 1925. Т. 1. С. 347). Тому видання панівецькі такі рідкі.
Це були наслідки релігійної реакції. Єзуїти взагалі всіма силами пильнували повернути до католицтва того чи іншого пана, а той уже сам кінчав з протестантами в своєму маєтку.
Упоравшися з протестантами й залишившись, так би мовити, без праці, єзуїти всю свою енергію звернули на православних. Момент був дуже слушний, і тому єзуїти з великими силами взялися за православних, мріючи про повне знищення «схизми». Очевидно, єзуїти схопилися за випробувану протестантську зброю - за живе слово, що їм робити було й не трудно, бо ж українська інтелігенція, на яку повели вони головний наступ, добре знала польську мову. Але не минали єзуїти й мови «руської»; так, знаємо, що єзуїт Антоній Поссевін (1534 - 1611), головний діяч католицької реакції в Європі і видатний дипломат, радив єзуїтам видавати в Польщі богословсько-полемічні твори «руською» мовою; радив він також виправити в дусі католицької Вульгати церковнослов'янські Євангеліє, Псалтир і богослужбові книжки, для чого роздобув навіть потрібні кошти (див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви IX С. 420 - 421). Безумовно, єзуїти послухалися цієї ради й прийнялися за складання потрібних праць; так, 1585 р. у Вільні був видрукуваний «Катехизм или наука всем православным хр(и)стияном к повчению вельми полезно з латинского языка на русский язык ново преложоно. Друкован оу Вильни, року Бож. нарож. 1585, з дозволеньем старших». Є. Карський твердить, що деякі ознаки вказують, що рукопис Никодимового євангелія, оповідання про трьох королів і життя св. Олексія (рукопис Спб. публ. бібліотеки Q. І. № 391) - це твір єзуїтів, як і подібні збірники Московської синодальної бібліотеки, № 367 і 558 (див.: Западнорусские переводы Псалтыри. Варшава, 1896. С. 20-21).
Своїм звичаєм єзуїти головний удар направили на вищу українську й білоруську інтелігенцію, що тоді була православною, в меншості - протестантською. При допомозі своїх дуже добрих шкіл вони денаціоналізували, а потім навернули на католицтво більшість вищої православної інтелігенції. Єзуїти сильно впливали й на урядові сфери, а тому помалу розпочинаються різні утиски православної віри, а самі православні потроху втрачають привілеї, які мали від попередніх королів.
Цього планового наступу католицтва в першу чергу не витримала вища українська православна інтелігенція: вона покинула батьківську віру й пристала до віри чужої, тим самим зрікшися й своєї української нації. Багато нашої інтелігенції, як бачили ми, перейшли були до кальвінізму та соцініанства, звідки єзуїти перевели їх також до католицтва. І взагалі всі, хто тільки кидав тоді православну віру, той не тільки переходив на католицтво, але й зраджував своїй нації, бо кидав свій рідний народ, перестаючи бути українцем...
Року 1610 у Вільні славний український учений Мелетій Смотрицький випустив свою відому книжку «Тренос», або «Плач Східньої Церкви», в якій оплакує перехід на католицтво таких православних «руських» родин: княжат Острозьких, Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Чорторийських, Пронських, Ружинських, Соломирецьких, Головчинських, Крошинських, Масальських, Горських, Соколинських, Лукомських, Пузин «й інші несчисленні, яких довго було б вичисляти зокрема»... Відпали також «родовиті, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосною доброю славою, могутністю й відвагою народу руського: Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паці, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші» (див.: «Тренос». Л. 15; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 6. С. 598).
Так втратив український народ свою інтелігенцію.
Література
Кареев Н. Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше. 1886. (тут і відповідна література); Любович H. Начало католической реакции и упадок реформации в Польше. 1890; Zaieski. Jezuici w Polsce. 1900 - 1901. T. I - II, Sobieski. Nienawiść wyznaniowa tłumów za rządów Zygmunta III. 1902; Карский E. Западнорусские переводы Псалтыри. Варшава, 1896. С. 19 - 21; його ж: Белорусы. Петроград., 1921. Т. III. Ч. 2. С. 14 - 16; Грушевський M. Історія української літератури. К., 1927. Т. 5. Ч. 2. С. 228; Памятники культурных и дипломатических сношений России с Италией. Л., 1925. Т. І; Адріанова-Перетц В. З діяльності єзуїтів на Україні і Білорусі наприкінці XVI ст. за новими документами. // Україна, 1927. Кн. 3. С. З - 9.
Варшава. 1930 р.
