Початок наших церковних братств («Наша культура», Варшава, 1937. Кн. 1. С. 1 - 9. Передрукували: в Америці «Дніпро», 1938 р., червень, у Чернівцях «Час», ч. 2998 та ін. за 9. IV. 1939 р.) криється в глибокій давнині - в Іпатієвім літопису під роками 1134 та 1159 уже згадуються церковні «братчини», напри клад, у Полоцьку, згадуються як давно існуючі. Це були громадські організації при церкві, що мали вузькі церковні завдання і до XV віку нічим особливим себе не виявляли. Здається, подібні організації існували в тій або іншій формі у всіх православних народів.
Помітне оживлення діяльності старих братств наступило в XV віці в Польсько-Литовській державі. Багато причин склалося тут на те, а головні з них були: 1) значне оживлення релігійного життя в Польщі, викликане релігійними рухами в Європі, особливо ж рухом гуситським і 2) помітне збагачення й підсилення міських наших мешканців. Наше міщанство під впливом панівного тоді в Польщі Магдебурзького права потроху гуртувалося в різні цехові організації і з часом перетворилося в сильний клас, що мав велике економічне й політичне значення. По духу свого часу ці міщанські цехові організації скоро набули собі виразного церковного забарвлення, бо саме розбурхане церковне життя вимагало їхньої діяльної участі в церковних справах. У Литві та Польщі рядом жили дві великі церкви - католицька та православна, чи благочестива, причому перша, церква католицька, рано виявила бажання мати зверхність над церквою благочестивою. Усе це й довело до того, що в XV віці помітно ожила діяльність старих церковних братств, що тепер потроху організуються не тільки для самої звичайної церковної праці, але й для оборони своєї батьківської віри. Історія зберегла нам звістку про цю нову організацію братств в XV віці тільки щодо двох братств - найстарішого Львівського Успенського братства, відомого з 1439 р., і другого за ним - Віленського кушнірського - з 1458 р.
Перетворення церковних братств в нові організації скоріше пішло в XVI віці. Це був вік, що взагалі приніс благочестивому народові в Литовсько-Польській державі великий церковно-культурний рух. Реформаційні течії докотилися з Європи й до Сходу і помітно захопили й український та білоруський народи, особливо їх інтелігенцію та міщанство. Глибоко поширилися нові церковні ідеї, наприклад ідея про переклади Св. Письма на живі мови, про права цієї мови до церкви і взагалі про більше наближення самої церкви до потреб і вимог життя. Сильне тоді міщанство ближче стає до церковної діяльності й на тодішній церковний стан починає дивитися критичним поглядом.
А стан благочестивої церкви в той час був уже невідрадний. Рядове духовенство часто було малоосвічене, життя провадило «зазорне», моральний вплив його на вірних був невеликий. Під впливом протестантської пропаганди благочестива людність стала пильніше придивлятися до тодішнього церковного життя та до життя свого духовенства і побачила там багато непорядків. Ще гіршою була справа з вищою церковною владою. Так зване право патронату давало змогу королівській владі обсаджувати або впливати на обсадження всіх найвищих церковних посад - митрополитів, архієпископів, єпископів та архімандритів багатих монастирів. Влада ця була католицької віри, і той чи інший стан православної церкви глибоко її не обходив, а тому досить скоро на вищих церковних посадах опинилися люди, що до того мало придавалися. Ця церковна влада більше дбала про свої маєтки, аніж про церкву, більше думала про вовночку своєї отари, аніж про її душу. На вищі церковні посади в більшості йшли люди шляхетського походження, мирських шляхетських переконань, які звичайно й на своїх вірних дивилися згори панським гордим оком.
А між тим на благочестиву церкву все більше та більше сунула Реформація й розбивала її ряди. Православна інтелігенція, білоруська та українська, сильно піддавалася нововірству й скоро кидала батьківську віру. Це був надзвичайно дошкульний удар для церкви, який змусив її відразу стати до оборони й до оживлення.
Не кращий був тоді й стан католицької церкви - духовенство її було зовсім малоосвічене, а вища церковна влада так само більше дбала про свої матеріальні користі. Але скоро прийшла поміч для цієї церкви - це були єзуїти, що десь коло 1568 р. появилися в Польщі. Вони досить швидко впорядкували католицьку церкву, а пізніше повели планомірний наступ на церкву православну. Вони скрізь позасновували дуже добрі школи, понаписували цінні книжки, по церквах дали гарячих проповідників, позакладали друкарні і т. ін. - усе це швидко не тільки морально оздоровило католицький клір, але й поставило його значно вище від православних під оглядом освітнім. До католицьких шкіл охоче йшла й наша православна молодь.
Кращі сини нашої церкви відразу зрозуміли, яка величезна небезпека загрожує їхній церкві, коли тільки й вони не змінять свого дотеперішнього життя, коли й вони не візьмуться за те саме духовне знаряддя, що ним єзуїти так швидко вилікували католицьку церкву. Але хто міг тепер цим зайнятися? Заможна й родовита інтелігенція опинилася спершу в таборі протестантськім, а пізніше католицькім; вища духовна влада була непевна навіть у своїх релігійних переконаннях. Позоставався один надійний клас - благочестиве міщанство зі своїми церковними братствами, що мали не тільки значну матеріальну силу в своїх руках, але мали й незламну віру батьків у своїх душах. Отож церковні братства й виступили як єдина реальна сила не тільки на оборону православної церкви, але й на оживлення змертвілого життя її.
У новій своїй ролі - в ролі оборонців батьківської віри - українські та білоруські церковні братства виступають поволі ще в першій половині XVI віку, але повна їх перебудова наступила головним чином в другій половині цього віку. Найперш організувалися братства по великих містах - у Львові та Вільні, а незабаром за ними закладаються церковні братства й по інших містах. Братства звертаються до короля й просять від нього привілеїв на затвердження свого існування й праці. Королі видають такі грамоти, а це дуже полегшувало братствам їхню діяльність; найдавнішу таку королівську грамоту знаємо ще з 1538 р. - затвердження статуту Віленського кушнірського церковного братства.
Братства як організації церковні мусили подбати й про благословення своєї праці від найвищої церковної влади. Православна церква в Польсько-Литовській державі канонічно підлягала тоді патріархові Царгородському, і до нього й удаються церковні братства за благословенням. Якраз того часу на Сході перебував Константинопольський патріарх Єремія, що їздив до Москви «за милостинею». Переїжджаючи через Литву та Польщу, патріарх докладно ознайомився з ненормальним станом благочестя й переконався, що в порятунку його можуть корисно стати хіба церковні братства. Ось тому Єремія в 1588 р. надає Львівському та Віленському братствам великих прав і навіть робить їх ставропігіальними, цебто залежними тільки від нього. Трохи пізніше, в 1620 р., патріарх Єрусалимський Феофан надав ставропігіальні права братствам Луцькому Хрестовоздвиженському (засноване в 1617 р.), Київському Богоявленському та Слуцькому Спаському; в 1633 р. ставропігіальним стало братство Могилівське. Взагалі Царгородська патріархія сильно опікувалася благочестивою церквою в Польщі і багато їй допомогла якраз у час лихоліття, посилаючи сюди своїх посланців. Допомога ця була реальна й помітна, чого ніколи не забували наші церковні братства. На жаль тільки, вже в XVII віці, особливо з сеймової ухвали 1676 р., правильні зносини зі східними патріархами припинилися, бо їх заборонено...
Діяльність братств була дуже різнорідна. Хоч головні завдання їхньої праці скрізь були однакові, проте кожне з них розвивалося по-своєму, і самі статути їх не були однакові. Але вже в кінці XVI віку братства охопили ціле церковно-релігійне життя, яке все опинилося в їхніх руках.
Найперша й найстарша ділянка праці наших церковних братств - це безпосередня допомога своїй парафіяльній церкві. З найдавнішого часу братчики займалися оздобою зовнішності своєї церкви, дбали про її гарний вигляд та про урочистість богослужінь і церковних процесій. Особливо врочисто святкували братчики своє храмове свято: на цей день варився мед, до церкви сходилися не тільки члени братства, але й сила гостей. По врочистім богослужінні зачинався братський бенкет, випивався наварений мед, а вторговані з того гроші йшли до братської каси; позосталий віск ішов на братські церковні свічки. У цей же день братство роздавало старцям щедру милостиню, а по богослужінні вряджувало для них братський обід і так само поїло й старців братським медом. Звичай варити мед на храмове свято позостався в народів українського та білоруського аж до сьогоднішнього дня. Звичайно бувало так, що адміністраційна влада звільняла цей мед від податку і тим давала більший доход братству; нерідко братства мали право ситити мед два-три рази на рік.
Моральне й церковно-релігійне виховання було так само важливим завданням братства. У житті братчиків панував безоглядний послух. На чолі братства стояли виборні старші брати - голова братства, брат-скарбник (шафар), брат-ключник та ін. Кожна їхня вказівка мусила бути виконана, а невиконання каралося. До братства приймали всіх бажаючих, але вихід із братства був сильно утруднений.
Старші брати пильно доглядали, щоб братчики провадили відповідне релігійно-моральне життя, а за провини публічно карали. Не допускали сварок та пиятики; на братських зборах кожний мусив поводитися по-євангельському; приходити на збори зі зброєю не дозволялося. Братство мало свій суд, і братчикам не вільно було звертатися до суду коронного; право суду забезпечено було деяким братствам навіть королівськими привілеями. Усе це надзвичайно берегло наш народ і від винародовлення.
На виховання молоді братства звертали велику увагу і звичайно гуртували її у молоді чи молодецькі братства. Карність і послух старшим були головними чеснотами молодих братчиків, як хлопців, так і дівчат.
У разі провини свій братський суд судив братчиків, найбільше пильнували примирити посварених. Кари були різні, але найчастіше винного засуджували принести воску до церкви або на грошову кару, часом на висидку до дзвіниці.
Братство пильно стежило й за тим, щоб братчики постійно вчащали до церкви і в той чи інший спосіб допомагали врочистості служби. На головних моментах відправи братчики запалювали свої свічки і в порядку стояли серед церкви проти вівтаря; цей звичай зостався в наших церквах і досі.
На урядження церковних процесій братства звертали велику увагу. Своїм коштом вони набували для церкви хоругви та образи, з якими йшли в процесіях. Ціле братство мусило брати участь у цих процесіях, йдучи в порядку парами й не розмовляючи; хто не був на процесії без причин, того карали.
Померлого братчика ховало ціле братство коштом братським, пильнуючи, щоб похорони відбулися якнайбільш урочисто. По похоронах справлялась братська трапеза для бідних. Ймення померлих братчиків та їхніх ближчих родичів вносили до братських пом'яників і в призначені дні поминалися за службами в церкві. Так само в певні дні в церкві молилися й за живих братчиків та за їхню родину.
Благодійність була одним з головних завдань діяльності братств, особливо тих, що були заможні. Братство різним способом допомагало потребуючим і постійно закликало до цього й своїх членів. Особливу опіку свою братства звертали на бідних, старих, немічних, хворих, удів, сиріт, ув'язнених, подорожніх і т. ін., усім допомагаючи в міру своєї можливості. Багато братств мали власні «шпиталі» - притулки для всіх тих, хто не мав сили самостійно жити з праці своїх рук (старі, немічні, вдови та ін.). Ці братські шпиталі існували аж до недавнього часу. Якщо братство не мало змоги збудувати свого окремого шпиталю, то воно тримало його в найманому домі. Шпитальні мешканці мали обов'язок збирати офіри на братство, особливо в дні ярмарків; при зборах цих ходили вони звичайно з братським образом або хрестом.
Братства рано пізнали, що добра освіта - то найкраща їхня зброя для оборони батьківської віри. Ось через що братства звернули велику увагу на закладання добрих братських шкіл, перш по таких великих містах, як Львів та Вільно, а потім і по менших. Власне церковним братствам належить велика честь найпершого заснування нормальних сталих шкіл, чого до них ніде в благочестивих слов'ян іще не було. Статути більших братств наказували їм закладати «гимнасіон» - і справді, їхні школи вже на початку своїм, у кінці XV віку, були добрими середніми школами, а трохи пізніше стали вищими, наприклад у Львові та Острозі, а незабаром у Києві.
Значення братських шкіл величезне. Це вони виховали нове покоління не тільки світських, але й духовних людей. Ціла низка видатних осіб вийшла власне з братських шкіл; у Львівській братській школі, наприклад, учився Петро Могила - потім митрополит Київський. Братські школи на братські кошти виховали високоосвічених професорів, що принесли своїй церкві та батьківській вірі неоціненну користь. Місцеві обставини сприяли тому, що братські школи в своїй науці схилялися до програм і методів шкіл західних, що значно підносило їхній науковий рівень.
Братства ж перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали закладати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віленська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам - потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського й білоруського народів, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській. Цієї сторінки діяльності наших церковних братств ніколи не забуде їм історія слов'янської культури.
На церковну проповідь братства звернули пильну увагу. Єзуїти в Польщі поставили проповідь на певну висоту, мусили до того пристосуватися й наші братства. І от церковні братства запроваджують по всіх видатніших містах посади фахових проповідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури; згадаймо хоча б проповіді Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича й багато інших.
Коли до цього додамо, що братства пильнували й про самоосвіту своїх членів - не тільки на своїх зборах читали книги Св. Письма та Отців церкви, але й заохочували до такого читання вдома, то це буде хоч блідий малюнок тієї величезної культурно-освітньої чисто національної праці, яку провадили церковні братства. Уже самою цією працею до історії української й білоруської культури братства вписали найкращі сторінки.
Ніколи не забуде історія церковним братствам їхньої мужньої та смілої оборони батьківської віри та своєї національності. Боронили вони свою віру всіма способами, боронили скрізь, де тільки треба було. Найперше боронили її перед польськими королями, постійно висилаючи до Кракова, а потім до Варшави найрізніші делегації, складаючи на це потрібні кошти з власного майна; а з 1616 р., наприклад, у Варшаві постійно живуть братські заступники у церковних справах, що спеціалізувалися в цій праці. На сеймах боронили інтереси своєї віри та нації або самі братчики, або їхні уповноважені. За церковні та національні права братчики без кінця процесувалися, завалюючи суди найрізнішими своїми скаргами на утиски благочестивої церкви. Ця оборона церковних і національних інтересів зробила братства надзвичайно популярними, надала їм силу та значення, а разом з тим передала їм і всю церковну справу. На церковних соборах з 1590-х років братства мають чи не найсильніший голос.
Братства були організацією всестановою - до них вступали всі, хто того бажав собі. Звичайно, братства дбали, щоб до них вписувалися й магнати світські, і достойники церковні. Ось через це вся видатна благочестива інтелігенція була вписана до братств, а серед неї треба тут згадати найсильнішого - князя Костянтина Острозького, що ціле життя своє допомагав братствам своїми коштами та впливами. Воєводи та бояри молдавські часто вписувалися братчиками до Львівського братства. В 1620 р. до Київського Богоявленського братства вписався гетьман Сагайдачний зі всім військом Запорозьким. А коли додамо, що в перших рядах братств були ще митрополити, архієпископи, архімандрити та інше значне й рядове духовенство, то переконаємось, що сила братств справді була велика і вона міцно стримувала народ від винародовлення. Це був міцний і загальнопризнаний провід народу.
Ось через це нема нічого дивного, що поволі патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони єдині були найміцніші оборонці, і тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилася в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріархи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході.
Дійсно, грамотами східних патріархів братствам надано великих прав у церкві. Вони, наприклад, мали право через своїх священиків відлучати від церкви своїх непокірних братчиків, а то й не братчиків. Вони мали право доглядати за життям священиків (вони були з вибрання) й доносили на них єпископові. Більше того, братство мало право доглядати навіть за самими єпископами, доносячи на них митрополитові або патріархові, про що читаємо в львівськім Статуті, що його затвердив 1588 р. царгородський патріарх Єремія: «Аще же и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам святых Апостол и святых отец строяще церковь, таковому епископу сопротивитися всем, як врагу истины».
Такі великі права братств скоро привели до гострих непорозумінь між ними та єпископами, і ці останні почали голосно скаржитися на «громадянський папізм», що ніби «шевці-кравці та кожум'яки» хочуть рядити церквою, на що їм відповідали, що й Апостоли не були високого походження. Ці єпископські нарікання були остільки неправдиві, оскільки нарікання братств на єпископів мали грунт під собою. Серед єпископів і взагалі вищої тодішньої церковної влади були такі, що про церкву мало дбали. І власне через це патріарх Царгородський поширив церковні права братств, поширив може й неканонічно.
Але історія трохи виправдала це перевищення церковної влади братствами: слідом за вищою нашою магнатерією пішов і наш єпископат - спершу потайки, а з 1596 р. й відкрито він покинув батьківську віру й пішов на унію з Римом. Тоді тільки пізнали вірні, чого це єпископат так боявся втручання братчиків до церковних справ і чого так завзято виступав проти них і світського елементу в церкві взагалі...
Правда, маємо багато фактів, які свідчать, що серед братчиків часом поставала й церковна отаманія і взагалі вони вдавалися до «громадянського папізму». Рятуючись від усього цього, український єпископат пішов на унію, де цього отаманства бути не могло.
Професор М. Грушевський про цю темну сторону братств пише: «З боку патріарха наділення такими величезними правами цієї організації (братства), своїм складом у кожному разі припадкової, не було вчинком розважним. Такі права братств рішуче противилися всьому канонічному устроєві православної церкви й могли мати своє об'яснення тільки в дуже сумних поглядах патріархів на Українську Церкву й її ієрархію. Такими поглядами треба пояснити, що й Царгородський патріарх Єремія підтвердив установчу грамоту, дану Львівському братству Якимом, і став на тім же становищу - широких прав і привілеїв братства супроти ієрархії. Це мало нещасливі наслідки: владики українські були ображені такою самоволею патріархів, і це було одним з важніших мотивів переходу їх на унію» (Грушевський М. Культурно-національний рух в Україні в XVI - XVII віці. С. 113 - 114).
По Берестейській унії 1596 р. роль і значення братств ще більше зросли. При вірі батьків зосталося зовсім мало з вищої церковної влади, а пізніше свій єпископат і цілком увірвався. Настав найтяжчий час для благочестивої церкви. І в цей час відсутності єпископства братства не побоялися взяти в свої руки якнайбільше церковної влади, рядити церквою, скрізь міцно боронити її. Так було аж до 1620 р., коли в Києві нарешті відновилася своя вища церковна влада.
По 1596 р. настає запекла й руйнуюча боротьба брата з братом - вищого уніатського духовенства з братствами. У цій боротьбі з братствами було багато глибоко трагічних моментів; згадаймо, що Львівське церковне братство найдовше не здавалося і тільки в 1708 р. змушене було й воно покинути віру батьків своїх. Ось через це в тій полемічній літературі, що постала в XVI - XVIII віках, на адресу церковних братств та їхніх діячів написано немало злісних сторінок.
Церковні братства в Польщі в повній силі існували й протягом усього XVIII віку, не зменшуючи своєї діяльності як національного проводу. Після розділів Польщі, з початком XIX віку, з православної церкви українців та білорусів стали силою виводити все, чого не було в Церкві Російській, а тому потроху припиняється важливіша діяльність братств; кажу, важливіша, бо традиційно братська діяльність при церкві продовжувалася й потім. Російський уряд змушений був ближче приглянутися до історичної ролі братств, і тому 8 травня 1864 р. вийшов новий закон про церковні братства, які - з зовсім іншим, російським, статутом - дозволялося відкривати по всій Росії. Звичайно, ці нові братства і своєю працею, і своїми завданнями мали вже зовсім мало спільного з колишніми нашими церковними братствами...
Така була доля й значення благочестивих церковних братств у Польсько-Литовській державі. Цілі віки існували ці братства і своєю славною діяльністю на користь церкві, батьківській вірі та нації вписали цілі свої славні розділи до нашої історії; як високоморальний братський союз вони й безпосередньо впливали на благочестиву людність, а своєю культурно-освітньою діяльністю підносили освіту цієї людності. В часи, коли нам загрожувала найбільша небезпека винародовлення, це був найміцніший народний провід, до якого й рівняти не можна сучасного партійного проводу.
Основна література про церковні братства
Соловьев С. Братчины//Русская Беседа. 1856. IV. С. 108 - 117; Флеров И. О православных церковных братствах. Спб., 1857. П-ч А. Современная деятельность древних братств в Юго-Западном крае // Подольские еп вед. 1865; Четыркин Ф. Древнее Луцкое Крестовоздвиженское братство (1617 - 1712)//Вол. епарх. вед. 1871. Ч. 11 - 13; Трипольский П. Западнорусские братства и их деятельность//Там же, 1875. Ч. 4 - 5; Сребницкий И. Следы церковных братств в восточной Малороссии//Труды IV археологического съезда в Казани. Спб., 1891; Панков А. А. Братства. Спб., 1900; Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство, К., 1904; Харлампович К. Западнорусские православные школы XVII в., Казань, 1898; Клименко П. Цехи на Україні. К., 1929 (тут і література); Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Україні. К., 1929 (тут і література); Огиенко И. Брусиловское церковное братство// Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. 1913. Т. IX. Див. ще літературу в кінці попередніх V і VII розділів.
