Греко-уніатська Церква довгий час мала церковні звичаї зовсім такі, як і Православна Українська Церква. Цілі віки різниця між цими церквами була тільки в тому, що уніатська церква визнавала папу римського своїм головою, чого не визнавала церква православна. І тільки за останнє століття Греко-уніатська Церква стала сильно католичитися, невпинно переймати звичаї Римо-католицької Церкви й забувати свої споконвічні православні українські обряди.
Серед цих звичаїв забула вже Греко-уніатська Церква й свій давній порядок Святого Причащення, замінюючи його на порядок римо-католицький. Маю на увазі зовсім нову звичку в Греко-уніатській Церкві, коли під час Святого Причастя не причасники підходять стоячи до священика, а навпаки - священик підходить до кожного зокрема причасника, що стоять навколішках.
З найдавнішого часу, як то знати з позосталих рукописних Служебників та із стародавніх образів у Православній Українській Церкві все був звичай причащатися стоячи: священик з Чашею стоїть у Святих Вратах, а до нього побожно підходять поодинці причасники, склавши руки навхрест на грудях. Клирики чи взагалі дві старші поважні особи тримають великого покрова так, що він знаходиться під святою Чашею й під підборіддям причасника - в разі чого Святі Дари впали б на Покров. По Причасті священик пильно витирає Покрівцем уста причасникові. У Греко-уніатській церкві всі ці стародавні звичаї вже викидаються й замінюються на звичаї римо-католицькі: тут причасник стоїть навколішках, а священик підносить йому Святі Дари.
Для вірних Української Православної Церкви мають особливу обов'язкову силу власні стародавні звичаї; на наше щастя, ми про них досить докладно знаємо із своїх стародрукованих Служебників, а особливо з православного Служебника, що вийшов із Стрятинської друкарні в 1604 р.
На одному з Соборів у Бересті, десь у 1594 р., зібралися були всі українські православні архієреї (унії тоді ще не було). У числі інших питань обміркували й справу церковних звичаїв та богослужбових книжок, у чому не було тоді єдності. Архієреї постановили, щоб справою виправлення й видання вірних церковних книжок зайнявся львівський єпископ Гедеон Балабан, найбільш освічений ієрарх того часу.
Виконуючи постанову Собору, єпископ Балабан заклав у місті Стрятині на Бережанщині відповідну школу, а при ній друкарню. Першою працею, яку зробили видатні вчителі під проводом єпископа Балабана, був Служебник: Балабан зібрав багато старих Служебників і на їх основі склав дуже добру книжку для вжитку Української Церкви. Цікаво, що до цього Служебника Балабан вніс також ті українські звичаї, що були в нас з давнього часу. І цей виправлений Служебник вийшов із Стрятинської друкарні 22 січня 1604 р.
Стрятинський Служебник 1604 р. в цілім православнім світі користувався великою повагою - з нього правили Служби православні й навіть уніати аж до останнього часу. Його багато разів передруковували в Києві та Львові, його ж передрукував і славний митрополит наш Петро Могила в Києві.
Порядок Святого Причащення в нашій церкві має зрозуміле величезне значення. А в теперішній час і в церковній літературі, а ще більше в самім житті провадяться безконечні сперечання між православними та уніатами за зміст цього порядку. Щоб допомогти тим, хто хоче дотримуватися стародавнього українського порядку Святого Причащення, подаю тут відповідні виписки з львівського Служебника 1646 р. (л. 165 - 167); подаю також і український переклад. Порядок (чин) дуже докладний - не забуто навіть довгих українських вусів!
Оригінал 1646 р. церковно-слов'янський:
«Диакон отверзает Двери св. Олтаря.
Иерей же, поклонься єдиною низко, вземлет св. Потир с благоговением и дает Диакону; он же, взем и от руку его, приходит и станет во св. Дверех и, поднес и обема руками, глаголет к предстоящим людей велегласно: «Со страхом Божиим...»
И бывает причащение общее сицевым образом... Диакону, ставшу в Царских Дверех и возгласившу: «Со страхом Божиим...», Иерей вземлет от него св. Чашу и, став сам посред Царских Дверей, обема руками благоговейно божественную держит Чашу. Причаститижеся хотящий приступают близу, и, ставше чинно, глаголют вси, провождающу им Иерею тропари сия: «Верую, Господи, и исповедую...» И ударяет Иерей десницею перси своя единою, и с ним вси причаститися имущий, глаголюще: «Помяни мя, Господи, егда прийдеши в Царствии си». Вторицею же биюще перси, глаголют: «Помяни мя, Владыко, егда прийдеши в Царствии си». Третицею же ударяюще перси, глаголют: «Помяни мя, Святый, егда прийдеши в Царствии си». И абие молитву сию: «Владыко Человеколюбче...»
По скончании же сих Молитв приходит един по единому со всяким благоговением и страхом Божиим, со умилением же, и аще мощно, и со слезами, и кождо их покланяется единощи до земля, и воздвигся, слагает руце крестообразно к персам, и лобзает прежде честный Крест. Поддержащии же великий Покровец клирици под св. Чашею, подлагают причаститися хотящому Покровец под браду, он же отверз уста своя благолепно (и аще усы великие имать, прежде да скрутит я, еже никакоже омочитися им в божественной Крови) и очима горе зря, со верою и страхом приемлет божественныя Тайны от руки Иерейской.
Иерей, коегождо их причащая, глаголет: «Честные и святые и пречистые Плоти и Крове Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа причащается раб Божий (имярек) в оставление грехов своих и в жизнь вечную». И отирает уста его св. Покровцем, он же лобзает край св. Чаши, Иерею глаголющу: «Се прикоснуся устам твоим, и отиметь беззакония твоя, и грехи твоя потребит». Причастник же, поклонься со благоговением низко, отходит, внутрь душа своя хваля и благодаря Бога о толицей благодати, ее же сподобися».
Український переклад:
Диякон відчиняє Двері св. Вівтаря.
А священик, низько вклонившися один раз, бере святу Чашу з побожністю й передає дияконові; а той, узявши її з рук його, приходить і стає в св. Дверях і, піднявши її обома руками, виголошує до людей, що стоять: «Зо страхом Божим...»
І відбувається загальне причащения таким чином... Як диякон стане в Царських Дверях і проголосить: «Зо страхом Божим...», священик бере від нього св. Чашу і, ставши сам серед Царських Дверей, обома руками побожно держить божественну Чашу. А причасники підходять ближче, і ставши пристойно, проказують усі за священиком оці тропарі: «Вірую, Господи, й ісповідую...» І вдаряє священик правою рукою в груди свої один раз, а з ним усі, що мають причащатися, проказуючи: «Пом'яни мене, Господи, як прийдеш до Царства Свого». Ударяючи другий раз в груди, проказують: «Пом'яни мене, Владико, як прийдеш до Царства Свого». Третій раз ударяючи в груди, проказують: «Пом'яни мене, Святий, як прийдеш до Царства Свого». І зараз оцю Молитву: «Владико Чоловіколюбче».
По закінченні Молитов цих підходять причасники один по одному з великою побожністю та страхом Божим, з розчуленням, а коли можна, то й із слізьми, і кожний з них вклоняється один раз до землі, а піднявшися, складає руки навхрест на грудях, і перше цілує св. Хреста. А клирики, що тримають великий Покрівець під св. Чашею, підкладають Покрівця під бороду причасникові, а той, відкривши свої уста пристойно (а коли має довгі вуса, нехай перше підкрутить їх, щоб жодним способом не вмочилися в божественній Крові) і дивлячися вверх, з вірою й страхом приймає божественні Тайни з рук ієрейських.
Священик, причащаючи кожного з них, промовляє: «Чесного, святого й пречистого Тіла й Крові Господа Бога й Спаса нашого Ісуса Христа причащається слуга Божий (ім'я) на відпущення гріхів своїх і на життя вічне». І витирає уста його св. Покрівцем, а той цілує край св. Чаші, як священик проказує: «Це торкнулося уст твоїх, і згладить беззаконства твої і гріхи твої знищить». А причасник, з побожністю низенько вклонившися, відходить, у душі своїй хвалячи й дякуючи Богові за таку велику ласку, якої сподобився» (вперше видрукувано у «Віснику» (Вінніпег Ман., Канада). Ч. 22 за 15 листопада 1930 р.).
