Коли в Москві починалася нова літературна мова, то над цією московською літературною мовою багато попрацювали наші ж українці - вони дали кращі зразки її, вони залишили на Москві свою вимову, вони принесли в російську мову силу чужоземних слів, які там лишилися й до нашого часу...( див.: Огиенко И. Об иностранных словах, вошедших в русский язык при Петре Великом // Русск. Фил. Вести. 1911. Кн. 3-4).
Вплив українців на початкову літературну мову московську був настільки помітним, що відбився навіть на перших московських письменниках (див.: Житецький П. К истории литературной русской речи в XVIII веке // Известия отд. рус. яз. и слов. Акад. наук. 1903. Кн. 2), скажемо, у Сумарокова під цим впливом можна знайти і стару українську лексику, і навіть стару українську складню.
У вимові московській українці лишили помітний слід; скажемо, перед твердою приголосною звук е під наголосом у московській мові завжди переходить в є: твёрдый, лёгкий. Українська мова не знає цього закону, як не знає його і давня слов'янська мова; і от ми бачимо, що в Москві під українським впливом, піддержаним церковнослов'янською мовою, викидають з ужитку літературної мови звук ё - і це ми помічаємо навіть у творах Пушкіна, де знаходимо в римах: побежден - Лафонтен, принужденно - пременно, просвещенный - священный (див.: Будде Е. Очерк истории современного литературного русского языка. Спб., 1908. С. 15).
Свою вимову звука г українці поширили в Москві, і це. гекання довго чути було в літературній вимові і за XVIII вік, і на початку XIX віку (див.: там же. С. 37, 9, 25; див. ще: Шахматов А. Очерк современного русского литературного языка. Спб., 1913. С. 59-63).
Так, навіть А. Сумароков у своїй статті «Наставление ученикам» писав, що г вимовляється як латинське g тільки «в простонародных словах» (Сумароков А. Сочинения. М., 1782. Ч. X. С. 52).
Він же скаржився, що українці ніби псують у Москві російську вимову. Він писав: «лЂтá вместо лЂта г. Ломоносов утвердил; а не ввел сам собою, ибо малороссияне то ввели: а потому, что все школы ими были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко всигды, теби, мья и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили... малороссиянцы вместо ТебЂ Гóсподи - Тебе Господы и вместо Гóсподи помилуй поют иногда Госпóды помилýй и так даляе... Но естьли нам писать по выговору малороссийскому, так должны мы вместо лЂта говорить лита, а вместо только - тилько и протч., или вместо однако - однак и протч., из чево многое уже и восприято...» (Сумароков А. Сочинения. С. 26-27).
Вимову родового ея (замість её) занесли в Москву українці (Будде Е. Очерк истории... С. 28), і ця вимова лишилася скрізь по школах Росії навіть і тепер. Взагалі, українці занесли в Росію свій звичай читання - читати тільки так, як написано.
Про український вплив на російську мову ще з давніх віків академік А. Шахматов пише: «Церковнославянский язык был перенесен (з Болгарії) в России прежде всего на малорусскую почву, в Киев. Правда, Новгород крестился одновременно с Киевом, но он в умственном, литературном отношении находился в прямой зависимости от Киева и долгое время не имел в этом отношении самостоятельнаго значения». У Києві за старі віки утворилась своя школа; «усваивая себе церковнославянское произношение, новгородское духовенство подражало при этом Киевскому» (Шахматов А. Очерк современного русского литературного языка. С. 59-60). В іншому місці той же академік А. Шахматов пише: «Родина нашего великорусскаго литературнаго языка - Болгария. Но образовался он в Киеве, где испытал впервые благотворное влияние народной среды. Окончательно развился он в Москве...» (Украинский народ. Т. II. С. 704).
Скрізь по церквах пішла наша вимова - наш наголос, наше г, навіть часом наше і замість Ђ; по церквах це було й за старих віків, а в XVIII віці зробилося річчю звичайною; а в придворних церквах наша вимова була заведена деякий час навіть офіційно... (див.: Тимковский. Мое определение на службу // Москвитянин. 1852. Ч. 20).
І наша українська вимова ще з найдавніших віків пішла по Росії, і міцно почувалася, сливе, що й до XIX віку чулась наша вимова не тільки в церкві, але й у мові московської інтелігенції.
Окрім усього цього українці занесли в Москву свої співи, і наше церковне співання скрізь було перейнято в Москві, і там воно лишилось аж до нашого часу. А у XVIII віці, за цариці Катерини, наші ж українці заснували й саме національне російське співання, куди вони поклали всю свою душу, викохану на українськім ґрунті. Це були славні композитори-українці: Дмитро Бортнянський (1751-1825), родом з Глухова, що попав до Петербурга звичайним співаком, але його там зразу примітили й послали вчитись за кордон, і Максим Березовський (1745-1777), з Глухова, земляк Бортнянського, що вважається найпершим російським церковним композитором; обидва вони вчилися в Італії. Згадаю тут ще Артема Веделя (помер 1806 р.), теслярського сина з Києва; вчився в Київській Академії, і потім дуже вславився як духовний композитор; до своїх церковних кантат він переніс багато з наспіву українських пісень. Він довго працював у Москві, а потім вернувся додому. За якісь політичні справи, з наказу Київського губернатора, Веделя схопили й засадили в «смирительный дом», де бідак і помер; похований він у Києві, в Кирилівськім монастирі.
