У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство.
Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем та мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, «язицтво», заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя - дорога немала.
Християнство, певне, не трудно ширилося поміж вищими верствами в державі, поміж інтелігенцією - вона скрізь найбільше схильна до культури, не боїться добрих новин. Але цього зовсім не можна сказати про загал народу - він усе й скрізь консервативний, він міцно держиться споконвічної віри своєї і не терпить ніяких нововведень. Ось цей загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато люду повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше - сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...
Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою - коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався по лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному морі її, коли відходило військо... А з насильного охрещення не робив собі клопоту.
Стара українська віра своїми представниками перед. Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов'язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині. Волхви залякували народ усякими карами зневажених старих богів, і тому народ був пасивний до нової віри. Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно.
Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства - вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу. Так, у літопису під 1071 р. читаємо, що в Києві появився волхв, який почав голосно проповідувати, що на п'ятий рік потече Дніпро назад і що землі пересунуться: грецька стане на місце української, а українська - на місце грецької. Волхв наробив-таки клопоту: «невЂгласи послушаху его, - розказує літописець, - вЂрнии же смЂяхуся, глаголюще: бЂс тобою играет на пагубу тебЂ». Розуміти це треба, певне, так, що волхв проповідував кару на Українську землю за зневаження віри батьків, своїх. Але уряд не дав волхву довго каламутити - він «в єдину нощь был без вЂсти», цебто уряд просто скатував його на смерть.
Дуже цікавий випадок з волхвом трапився в Новгороді за князя Гліба Святославовича (1074 - 1078). Тут появився волхв і ганьбив віру християнську. Новгородці були тоді ще тільки номінальне християнами, а тому народ відразу став за волхва й хотів убити свого єпископа. Становище було надзвичайно грізне та трагічне. Єпископ прибрався в ризи, взяв хреста й вийшов до народу, бажаючи його заспокоїти. Він сказав до розхвильованого народу: «Хто хоче вірити волхву, йди за ним, а хто вірує в Христа, нехай той іде до хреста...» Хвилина настала грізна: «увесь народ, з великим заколотом», пішов до волхва, а за єпископом пішов тільки сам князь із дружиною...
Становище врятував проте сам князь Гліб. Він сміло підійшов до волхва й запитав його:
- Чи ти знаєш, що буде завтра зранку та вдень до вечора?
- Все знаю, - відповів волхв.
- А чи знаєш, що буде сьогодні? - знову питає князь.
- Вчиню дивні діла, - гостро відказав волхв.
При цих словах князь вихопив сокиру, що була схована під полою, й розсік волхва надвоє. Народ налякався, й розійшовся...
Це характерна картина «мирного» насадження християнства...
1091 року, каже літописець, появився волхв у Ростові, але зараз був схоплений і скатований...
Ось так ширилося християнство серед українського народу та серед народу московського. Приклади ці не були, власне, винятками - так було скрізь, може, менше в Україні, більше на Півночі. Муромці вбили княжича Михайла (зарахований до сонму святих, пам'ять 21 травня) й нізащо не хотіли приймати християнства. Вятичі в половині XII віку вбили ченця печерського Кукшу, що проповідував їм християнство (зарахований до сонму святих, пам'ять 27 серпня).
Отож, як бачимо, на початку не було мирного поширення християнства - його ширили вогнем та мечем. І зусиллями декількох віків християнство таки поширили серед українського народу. Але поширили в основному номінально та зовнішньо - народ таки лишався при своїй батьківській вірі, рахуючи християнство вірою тільки панською. А пізніше, коли народ наш до певної міри таки засвоїв собі головні основи християнства, він, проте, не кинув і старої своєї віри, особливо дрібніших рис її, і витворив цікаве особливе двоєвір'я: поєднання християнства з своєю давньою вірою, залишки якої ще й сьогодні скрізь: знаходимо в нашого народу, особливо по глухих закутках.
