Що ж виграли всі ті особи, що так запопадливо запобігали ласки московської й так завзято продавали беззахисну Церкву Українську? Бо всі ж вони працювали, власне, за цю ласку, всі вони найбільше дбали про особисті цьогосвітні розкоші.
Ніхто нічого не виграв, ніхто нічого не здобув...
Москва всіх одурила...
Почати з самої Турції: не встиг посол Олексіїв з дорогоцінними грамотами переїхати кордони турецькі, як Москва вже оголосила війну Турції, бо коханцеві царівни Софії, князю Голіцину, так бажалося ще військової слави. І цінна послуга великого візира, яку той зробив Москві, пішла ні на що...
Тоді Турція насіла на невинного патріарха Діонисія, що вів переговори з Москвою, а тепер ця Москва йде війною на неї. Незадоволене Діонисієм східнє духовенство (воно нічого не одержало за підписання грамот, хоч Олексіїв обіцяв нагородити й їх, але слова не додержав) скликало Собора, і насамперед за те, що Діонисій неканонічно відступив Українську Церкву Москві, скинуло його з патріаршого престола... Повідомляючи про це патріарха Московського Якима, Діонисій гірко скаржився й ларікав, що з Москви не присилають йому обіцяних подарків, а він же таку велику послугу зробив московським царям... Яким «милостиво» брутально відповів: відступлення Київської митрополії - це справа така маловажна, що не заслуговує особливої подяки...
Може, виграв щось гетьман Самойлович? Коли справа приєднання Церкви покінчилася, гетьман просив у царів заслуженої милості собі за таке «верное радетельство». І царі пожалували його: 27 грудня 1686 р. послали йому жалувану грамоту, а при ній золотого ланцюга та два діамантових клейноди. Але зовсім недовго тішився дим Самойлович. Турецька виправа (кампанія. - Ред.), що її невміло провадив князь Голіцин, покінчилася повною невдачею, і цю невдачу склали на Самойловича. І саме через це 1686 р. гетьмана арештували, відвезли до Москви, а там без суду майно його конфіскували, а його самого заслали з старшим сином в Сибір, де 1687 р. й помер він у Тобольську, а молодшого сина його покарали на горло в Сівську...
А що зробив собі гетьман Іван Брюховецький, що ціле життя так прислужувався Москві, навіть оженився «на московской девке», що все просив прислати до Києва москаля-митрополита? Своєю працею на користь Москві він так підбурив проти себе народ, що той повстав проти нього. Попросив тоді гетьман допомоги з Москви, але Москва тепер відвернулася від нього, безсилого... За це Брюховецький сам повстав проти Москви, але це не спасло вже його від народного гніву - 1668 р. роз'ярений натовп убив його, «як скаженого пса»...
А що сталося з тим баламутом, єпископом Мефодієм Филимоновичем, що справді так багато прислужився Москві? Може, хоч він заслужив собі щирою службою бодай цьогосвітніх ласощів? Року 1668-го, коли Филимонович переконався, що Москва прагне до знищення Української Церкви, він почав сторонитися її. За це його схопили, відвезли в Москву, а там і засудили свого агента на досмертне вислання в Новоспаський монастир, де Мефодій і помер 1690 р.
Рішуче нічого не здобув собі й сам, Москвою поставлений, митрополит Гедеон Четвертинський. Коли впав гетьман Самойлович, тоді, власне, впав із ним митрополит. Київська митрополія дійшла до повного занепаду. Києво-Печерська Лавра, а також Межигірський монастир добули собі ставропігію від патріарха Московського, і тому вийшли з-під влади Гедеона. Року 1688-го 27 січня Гедеону наказано підписуватися «Митрополит Киевский, Галицкий и Малыя Россия», а не так, як було написано на його митрі, подарованій йому в Москві: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и Всея России». Поваги ніякої Гедеон не мав, бо його, як московського ставленика, не всі й слухали... Під владою митрополита не стало ані одного архієрея. Чернігівська архієпископія відійшла під владу Московського патріарха. Загубив Гедеон навіть маєтки церковні: за його часу в київській окрузі митрополія мала тільки два села - Погребки та Зазим'є, та й останнє Лавра намагалася відняти... Скоро по цьому, 6 квітня 1690 р., Гедеон Четвертинський помер, не здобувши собі ні від кого поваги й нічим не змивши з себе важкої плями запроданця Української Церкви... Помер, усіма забутий...
Не здобув нічого собі й Лазар Баранович; він помер З вересня 1693 р., так і не сівши на Київський митрополичий престол...
Так усе буває в житті людському: обов'язково гинуть усі владики - чи світські, чи духовні - коли тільки не служать своєму народові, коли тільки не опираються на цей народ...
Ось так відбулася величезна трагедія нашої історії - приєднання Церкви Української до Московської. Подія ця в житті нашому зараз же виявилася сотнею найрізніших наслідків, бо, власне, з нею розпочалося вже реальне обмосковлення всього українського життя. Звичайно, це приєднання логічно випливало з приєднання політичного, з акту 1654 р., і не допустити його не було сил. Тридцять два роки (1654 - 1686) боронило духовенство незалежність своєї Церкви - і можна тільки дивуватися, що воно так уперто та довго не здавало своєї волі. І не його вина, коли в кінці світські чинники силою віддали-таки нашу Церкву Москві.
