Залишалось виконати останній акт сумної трагедії Української Церкви. Акт останній, але найголовніший - добитися згоди від Константинопольського патріарха на передачу Української Церкви патріарху Московському.
Уже й до цього не один раз московський уряд зносився з патріархом Константинопольським, просячи його уступити Москві Українську Церкву. Але справа звичайно кінчалася нічим.
Так, 11 грудня 1684 р. московські царі послали через грека Захара Софира свою грамоту Царгородському патріарху Якову, просячи його відступити Москві Київську митрополію, бо цього бажає ніби й сам український народ. Хоч до цього прохання додано 40 соболів на 200 рублів і обіцяно те саме посилати й надалі, проте патріарх Яків на передачу Церкви не погодився (Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 131).
Але не те було тепер - московський уряд вирішив добути згоди, чого б то не коштувало. Через три дні по присязі Гедеона патріарх Московський Яким уже виготовив грамоту до патріарха Константинопольського. Яким писав, що він задовольнив прохання українського народу - поставив митрополитом Гедеона, а щоб з Гедеоном чого не трапилося в дорозі, коли б він поїхав на посвяту до Константинополя, то він його висвятив у Москві... Далі патріарх Московський просив відступити йому зовсім Київську митрополію, бо вона ж така далека від Царгорода...
Про те саме просили в своїй грамоті й царі, додаючи, що в дарунок патріархові посилають золоті та соболі. «И вашему б архипастырству, - писали царі, - те золотые и соболи принять велеть, а сколько числом принято будет, и о том к нам писать» (Там же. С. 123).
З цими грамотами до Царгорода поїхав бувалий дяк Микита Олексіїв; їхав він через Україну, і гетьман послав з ним і свого посланця Івана Лисицю, також просячи відступити Київську митрополію під Москву.
Добравшись на Схід, посланці прибули до Адріанополя і тут несподівано застали патріарха Єрусалимського Досифея. Олексіїв вирішив добре взятися за цього впливового владику. Це була енергійна людина, славний учений свого часу.
Патріарх Досифей непривітно зустрів царського посланця. Він просто почав розмову з того, що не буде радити патріархові Царгородському відступати Українську Церкву, бо це заборонено правилами св. Отців. Та й чого просять тепер, потому, як уже силою забрали Церкву...
«Мы, - казав він, - не дадим своего благословения...» Відмовив навіть тоді, коли йому за це обіцяно «государево жалованье», і додав, що він «и за большую казну такого дела не сделал бы» (Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 135 (передмова)).
Про все це Досифей гостро відписав у Москву царям і патріарху, і «с величайшим воодушевлением доказывал всю незаконность и неуместность задуманного ими дела...» (Там же. С. 137).
Досифей обурився проти тієї явної куплі, що її повів московський уряд через свого посла. «Присилаєте денги, - писав патріарх. - и из ума людей выводите, берете грамоты, сопротивны Церкви и Богу... И бояше удобнее, да поставите митрополита без благословения, неже присылаете денги и просите прощения, яко есть явная симония...» (Там же. С. 144 - 145).
«И подобает ли, - писав він далі, - просити духовная дарования за денги? И негли граммата оная, юже емлет честность его от Константинопольскаго из денег естли праведна, естли граммата достойна? И аще суть нищий и обыкли имати денги и давати грамматы, - лепо ли есть вашей Церкви просити таким образом сицевая великая прошения... И аще хощете имети хотение свое, ведайте, яко церковная воля не есть, яко же и мы не хощем, да не причастимся сему греху...» (Там же. С. 145).
Москва, проте, вперто йшла своїм шляхом. Цього часу якраз приїхав до Адріанополя новий Константинопольський патріарх Діонисій, щоб добути свого затвердження у великого візира. Довідавшися, що до нього прибуло посольство з Москви, патріарх Діонисій послав до нього архімандрита. Цей посланець Діонисія просив грошей у посла Олексієва, обіцяючи, що «после дасть ему грамоты». Але Олексіїв уже добре орієнтувався, а тому брутально відповів, «яко прежде дасть ему грамоты, и потом да возмет деньги от него» (Там же. С. 145).
Таким чином, обидва патріархи рішуче відмовилися задовольнити бажання московських царів. Тоді спритний Олексіїв почав справу вже з другого, але вірнішого боку. Побачивши, що з патріархами торгу не доб'єш, посол Олексіїв вдався до великого візира й просив його, щоб він звелів патріархам передати Українську Церкву Москві. Турція була тоді в дуже скрутному становищі - з трьох боків (Польща, Австрія й Венеція) йшли на неї війною, а Росія була з нею в миру, через це Турція тоді дуже бажала зберегти добрі відносини з Москвою. Тому ясно, що великий візир легко погодився на прохання Москви - він обіцяв Олексієву, що зараз покличе до себе Константинопольського патріарха Діонисія й накаже йому передати Українську Церкву під владу московського патріарха. І візир виконав свою обіцянку...
Так сталася велика трагедія українського народу - загублення своєї національної Церкви...
Що було робити безсилим східним патріархам? Вони змушені були покоритися турецькій силі, змушені були виконати грізного візирового' наказа... Звичайно, патріархи не втрималися, щоб хоч щось не урвати з Москви собі на користь...
Після наказу візира зовсім пом'якшали обидва патріархи. Не мали чого поставити силі, та й митрополію Київську, власне, забрали вже. І в травні 1686 р. Діонисій віддав Київську митрополію Московському патріархові...
До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 р. цього патріарха; цю розписку Діонисій видав московському послові Микиті Олексієву, що брав у нього грамоти на Київську митрополію. Діонисій писав: «Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланнаго вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию» (Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 144, 177).
Не вдержався після цього й розумний Досифей; коли до нього знову зайшов посол, то владика лагідно сказав: «Я приискал в правилах, что вольно всякому архиерею отпустить из своей епархии к другому архиерею...» (Там же. С. 141).
І за це Досифей теж одержав 200 золотих... (Див.: там же. С. 142).
Так дешево продали Українську Церкву...
Добувши всі потрібні грамоти (за підписом усього Собору), весело вертався Олексіїв до Москви. Але несподівано в Криму він попався в руки кримських татар, і всі грамоти трохи були не загинули. Та московському урядові поталанило й тут - за важного татарського полоненика татари випустили Олексієва з грамотами...
