У Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, вважали її за дияволів плід. Відомий архієпископ Новгородський Геннадій наприкінці XV віку так скаржився на темноту в Москві: «От, - пише він, - приведуть мені мужика на посвяту, я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє; я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його вижену, а на мене за це скаржаться: «Земля, кажуть, така; не можемо роздобути людини, щоб грамоти вчила»... І б'ють мені чолом: «Пожалій, господине, звели навчати!» Я накажу проказувати йому єктенії, а він і до слова пристати незугарний. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчити азбуки, а він посидить трошки, та й втікає геть» (Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Спб., 1888. С. 329).
На низьку освіту скаржаться в Москві й у XVI віці. Так, у постановах Стоглавого собору 1551 р. кріпко наказують, щоб ті люди, яких висвячують на попів, бодай би грамоти вміли, хоч і не сподіваються, що це можна здійснити. «Мы, - казали ставленики, - учимся у своих отцов или у своих мастеров, а инде нам учитися негде; сколько отцы наши и мастеры умеют, по тому нас и учат. А отцы их и мастеры, - насмішкувато додає Стоглав, - сами мало умеют, да и учитися им негде» (Стоглав. Гл. 25).
Такою ж була освіта на Москві й в пізніші часи. Як і давніше, довго сперечались тут, як треба співати, чи «Господи, помилуй» чи «О Господи, помилуй», чи двічі співати алилуйя чи тричі, чи з процесією йти ліворуч з церкви чи вправо («по солонь», по сонцю), чи писати Ісус чи Іісус і т. ін. Навіть у XVII віці Москва животіє в темноті, і на науку там дивились, як на «порождениє исконнаго врага человеческаго рода - диавола» (Морозов П. Феофан Прокопович. Спб., 1880. С. 49).
Західної науки й культури боялись і тікали її. Склалось навіть прислів'я: «Кто по-латыни научился, тот с праваго пути совратился» (П. Морозов. Феофан Прокопович. Спб., 1880 р., С. 34).
Року 1660-го на Москві скоїлась ось така сумна пригода, що добре характеризує її культурний стан. У боярина Ордина-Нащокіна був син Воїн; це був розумний, талановитий юнак; учителями були в його бранці-поляки, і вони закохали свого учня до західної культури. І скінчилось на тому, що коли в лютому 1660 р. цар послав був молодого Нащокіна в Лівонію, той «своровал» - утік за кордон...
Це була велика провина на Москві, це була справжня зрада - втікти за кордон... Бідний батько з горя та досади подався у відставку й чекав собі смертної кари...
Але цар Олексій простив батькові, й розважав його в листі: «Учинилось нам ведомо, что сын твой попущением Божиим, а своим безумством объявился во Гданьске, а тебе, отцу своему, лютую печаль учинил, и той ради печали, приключившейся тебе от самого сатаны, и мною, что и от всех сил бесовских, изшедшу сему злому вихру и смятоша воздух аерный, и разлучиша и о'тторгнуша напрасно сего добраго агнца яростным и смрадным дуновением от тебе, отца и пастыря своего... А тому мы не подивляємся, что сын твой сплутал: знатно то, что с малодушия то учинил. Он человек молодой, хощет создания владычня и творения руку Его видеть на сем свете...»
І Олексій звелів, щоб наказали Нащокіну: «О сыне своем промышлял бы всячески, чтоб его, поймав, привести к нему, за что сулитьи и давать 5, 6 и 10 тысяч рублей; а если его таким образом промышлять нельзя и если Афанасью (Нащокину) надобно, то сына его извести бы там...» (Соловьев С. История России. 1861. Т. XI. С. 93 - 97).
Так легко було з Москви попасти за кордон...
Друкарня на всю Росію була тільки одна, в Москві, і вона постачала самі тільки церковні книжки - нічого іншого давня московська друкарня не знала (Пыпин А. История русской литературы. Спб., 1902. Т. II. С. 257, 318).
Людині з освітою трудно було жити в Москві, тому не диво, що захожий Максим Грек, особа високої західної освіти, хутко попав тут до в'язниці, де й просидів більше 20 років. Не диво й те, що з тих 30 молодих людей, що їх послав був Борис Годунов навчатися за кордон, додому вернувся тільки один (див.: Иловайский. История России. М., 1890. T. III. C. 363 2 Морозов П. Op. cit. C. 61).
У самім кінці XVII віку, 1698 р., ще й Петро I скаржився патріархові: «Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их... в обучение послать в Киев в школы...» (Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 16).
Життя громадське в Москві завжди було цілком придушене. Вищі верстви громадянства під царем не мали жодної волі. Втікачі, що інколи бігли до нас в Україну від гніву грізного царя, розказували про своє підневільне життя, і дивувалися, приглядаючись до вільної волі українського панства. І тому не диво, що, каже дослідник, «южнорусские православные паны часто становятся главными начальниками войск, идущих против Московскаго государства; так, даже князь Осторожский с ожесточением воевал против Москвы, и свою ненависть к Москве передал и сыну» (див.: Там же. С. 17). Тому-то й українське військо було під Москвою вкупі з польським під час Смутної Доби.
І в той час як в Україні було повне самоврядування, в Москві містами правили воєводи, що їх цар розсилав по Росії «для прокормления»: і воєводи ці тільки й дбали якнайбільше пограбувати народ; звичайно, якогось там суду на воєвод годі було й шукати... От чому українське громадянство завжди з такою неохотою вдавалося до московського уряду (див.: Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 260).
«Москва долго не хотела сознаваться в недостатке своих образовательных средств», - пише академік А. Пиши (там же. С. 314). Школи справжньої, гарної в Москві ніколи не було, і там навіть не знали, що вона таке (див.: там же. С. 260). Ще 1640 р. славний наш митрополит Київський Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що в Москві дуже потрібно завести науку, а коли б цареві було завгодно, то він обіцяв йому прислати учителів. Але цар не звернув на це своєї уваги.
Року 1645-го на Москві пробував грецький митрополит Феофан; він дуже радив цареві завести школу, покликати вчителя-грека. щоб той навчав філософії та богослов'я. Він навіть трохи згодом послав був у Москву, вже до царя Олексія, архимандрита Венедикта, чоловіка великої освіти, що в нього й він сам колись учився. Про цього Венедикта митрополит написав цареві і радив доручити йому заснувати школу в Москві.
Венедикт, прибувши в Москву, написав цареві прохання, подав їх у Приказ і просив відповіді; він добавив наприкінці про самих москалів, що «другие дают здесь совет противный, думая, что они сами великие мудрецы и ученые»...
І за те, що Венедикт прозивав себе вчителем та богословом, за те на нього в Москві розгнівались і дали йому таку відповідь: «Талан подає сам тільки Господь-Бог, і ніхто не може прозивати себе вчителем та богословом, - таку хвалу можна приймати хіба тільки з чужих уст; св. Павло, що потрудився найбільше за всіх апостолів і високо линув в богослов'ї, проте вважає себе найменшим від усіх... А особливо ж при патріархові буде нечемно й зовсім нахабно, коли молодший у сані почне прозивати себе вчителем та богословом... Повинно не забувати й кріпко пам'ятати, як Господь судив книжників та фарисеїв, що любили прозивати себе вчителями...» (див.: Пыпин А. История русской литературы. Т. П. С. 261).
Венедиктові відмовили, бо в Москві тоді ще не розуміли навіть самого слова вчитель...
В однім рукописнім прописі 1643 р. читаємо таке: «Ащо кто ты речет, веси ли всю философию? И ты ему рцы: еллинских борзостей не текох, ни риторских астроном не читах, ни с мудрыми философы не бывах, - учуся книгам благодатнаго закона, аще бо мощно моя грешная душа очистити от грех...»
Про життя московське академік Пипін каже, що там були «церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение...» (див.: Там же. С. 380).
От такою була культура московська в той час, як у нас вона досягла великої міри. І тепер нема жодного сумніву, що культура українська за всі старі віки, аж до XIX віку, завжди була значно вища від культури московської. Кращі вчені, що досліджували старе наше життя, давно вже прийшли були до такої ж думки - нагадаю академіка Пипіна, професора Архангельського, професора П. Морозова, академіка Перетця, професора Петрова й багато інших. Я вже казав, як свідчить про нашу стару культуру професор Архангельський; наведу ще слова професора Морозова: «Петр видел, что московское духовенство в своем образовании стоит неизмеримо ниже киевлян, что в Великороссии видится только «заматерелое грубости чудо, всех ужасных видов ужасное», и нет людей, которые могли бы руководить просвещением духовенства, заботиться о школах, следить за ходом и результатами преподавания; вот почему, желая поднять уровень образования в этой среде, он необходимо должен был обратиться к киевским ученым» (Морозов П. Феофан Прокопович. С. 61).
Академік А. Пипін про це ж саме пише: «Тем новым элементом, который с конца XVI века и особливо в течение XVII вмешался в московскую книжность и в конце концов возобладал над нею, были образование и литература, развившиеся в западной Руси и в Киеве... Но чем дальше, тем необходимее становились, однако, связи Москвы с юго-западом; собственных сил явно недоставало: из Москвы зовут киевлян для ученой работы... К половине XVII века в Москве было наконец понято, что для книжного дела нужны настоящие ученые люди: у себя дома таких людей не было; их стали призывать из Киева...» (Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 316, 324, 298).
