Тому нема нічого дивного, що свою культуру ми почали передавати на Москву. Так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завжди впливає на свого сусіда, а сусід переймає все краще.
І нема нічого дивного, що наші українці рано почали сунути в Москву, де їм давали великі посади. Ще в XIV і XV віках в Москві було вже немало українців, а в XVI віці їх часто кличуть туди на службу. А з 1654 р., з року приєднання України до Москви, цей рух на Москву набрав великого розмаху, і з того часу земляки наші «начаша приходити в великороссийское царство и водворятися» (Рукоп. Синод. № 452, л. 13 об.).
Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в «далеку Московію», в «московския страны» перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її від віковічного дрімання й заклали там міцні підвалини нової культури.
Ще до Никона, коли в Москві визнали потребу мати вчених людей і задумали видрукувати справну Біблію, то цар Олексій усе це попросив з Києва, і 12 липня 1649 р. приїхали в Москву українці-справщики Арсеній Сатановський, Єпифаній Славинецький та старець Феодосій, а через рік прибув туди ж Дамаскін Галицький з іноком Марком («Прав. Обозр.». 1887. Т. 1. С. 163-164). Серед них найбільше вславив себе Єпифаній Славинецький (помер 1675 р.). Це була людина високої освіти, «муж многоученый, аще кто ин таков во времени сем, не токмо грамматики и риторики, но и философии, и самыя феологии известный бысть списатель и искуснейший разсудитель» (Морозов П. Op. cit. C. 50). Славинецький придбав собі славу чоловіка «вельми ученаго и мудраго» і мав великий вплив у Москві; він добре знав декілька мов, був «опасный претолковник еллинскаго славянcкаго и польскаго диалектов» (там же) і лишив по собі «Лексикон греко-славяно-латинский».
Через 15 років, 1624 р., прибув до Москви українець Семен Полоцький (1629-1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія й Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив на Москві і в державному житті, і в літературі, де він особливо вславився як поет; він написав багато праць і серед них такі, як «Обед душевный» 1681 р. та «Вечеря душевная» 1683 р., придбали собі великої слави.
А потім і потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті панськії» понесли туди свої сили та знання. Стефан Яворський (1658-1722), Димитрій Ростовський, в миру Данило Туптало, (1651-1709) багато зробили в Москві, а Феофан Прокопович (1681-1736) мав величезний вплив і на московську науку, і на нову московську літературу (див.: Петров Н. Акты... Т. V. С. 24).
На Москві була сила роботи, і українці стали там бажаними людьми. Коли патріарх Никон розпочав перевіряти церковні книжки, то до діла цього він покликав українців (див.: Морозов П. Op. cit. C. 35). Никон поважав українців і закликав їх до свого Іверського монастиря, де й доручив їм друкарню (див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 102).
Звичайно, до Москви йшли українці з різних причин, були й такі, що про них писав Лазар Баранович у листі до Галятовського 1670 р.: «Ти скаржишся, що не знаєш, де б його дістати навіть шеляга. Проте, бувши під державою государя, повинно дбати не про шеляги, а про копійки...» (Письма Лазаря Барановича. С. 101).
Кращі люди в Москві, ті люди, що визначались освітою, що не цурались західної культури, завжди дружили з українцями, шанували й боронили їх. Такими були: патріарх Никон, потім Андріян, сам цар Олексій Михайлович, боярин Ртищев, Сильвестр Медведев, князь Василь Голіцин, царівна Софія, цар Федір і багато інших. Цар Федір, що вчився в Семена Полоцького, завжди шанував українців і кохався в їх книжках. «Он, - каже про нього наш літописець, - великую любовь до нашого народу мел» (Летопись Самовидца. К., 1878. С. 162). Багато декому за цю дружбу з українцями доводилось під гірші часи зазнати й тяганини. Прикладом, коли судили патріарха Никона, йому згадали і його нахил до українців.
Ще в половині XVII віку, 1649 р., українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу. Коханець царський, молодий Федір Ртищев, з дозволу царя й патріарха, заснував був у двох верстах від Москви монастиря, і 1649 р. покликав туди з Киева «иноков, изящных в учении грамматики словенской и греческой, даже до риторики и философии». Приїхало сюди до тридцяти українців. І вони зараз же почали навчати своєї науки, і першим учнем був у них сам Ртищев (Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 262).
«Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление, - пише академік А. Пипін, - одни отнеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкаго образования; другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и спасное!» (Там же. С. 262.)
І на другий рік уже густо посипались доноси на українську школу. Зняли велику тривогу, пішли труси та допити. На допитах казали: «учится у киевлян Федор Ртищев греческой грамоте, а в той грамоте и еретичество есть... А боярин-де Борис Морозов держит отца духовнаго (тільки) для прилики людсько, а еретичество-де знает и держит... Кто по латыни научится, тот с праваго пути совратится...» (Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 262).
Двоє учнів, проте, поїхали в Київ. І з цього знову зняли в Москві цілу бучу. «Поехали они доучиваться у старцев-киевлян по-латыни, - скаржились богобоязливі москвини, - и как выучатся и будут назад, то от них будут великия хлопоты; надобно их до Киева не допустить и воротить назад»...
Ще до цього накинулись на духовника цих бідолашних любителів просвіти, щоб він відмовляв їх їхати в Київ: «Не отпускай, Бога ради, - казали йому. - Бог на твоей душе этого взыщет» (там же. С. 262-263).
Так українці заводили школи в Москві.
