Увесь час свого життя Церква Українська серед інших православних Церков на Сході користувалася найбільшою повагою. Заснована, як каже давній переказ, св. апостолом Андрієм Первозванним, Київська Церква рано набула собі великої поваги, а тому Київський Митрополит постійно називався «Митрополит Київський і всея Руси» і фактично був керівником усієї східної Церкви - в Україні, в Москві і на Білій Русі. Грецька благочестива віра чи православ'я вперше засвітила в Києві в Україні, і вже потому самі українці несли цю віру й на північ, до тих племен, що пізніше склали російський народ. Колискою віри Христової на нашому Сході був український Київ, і тому нема нічого дивного, що власне він став «матір'ю городів руських» (Русь - це була назва давньої України; пізніше цю назву від нас перейняв собі народ московський). З найдавнішого часу очі всього православного світу все були звернені на Київ, цей новий Єрусалим, як часом звали його в давнину.
Побудований на вигіднім торговім місці, на люднім шляху «из варяг в греки», висунений до того на кінець Київського князівства, Київ увесь час був ласою принадою для тих кочових народів, що постійно ґрасували по степовій Україні. І Київ не вдержався - від ударів ворожих він почав потроху занепадати, а пізніше й зовсім утратив на якийсь час значення політичного центру. Митрополит Київський, грек за походженням, легко кинув Київ і перейшов спершу до Володимира, а потім до Москви. Це перенесення митрополичої катедри з Києва було тимчасове, але митрополитам легше було вижити на півночі, і вони там позосталися назавжди. З цього перенесення митрополії надзвичайно скористалася Москва, бо якраз митрополити Київські своїм авторитетом багато допомогли Москві в її боротьбі з удільними князями. І осівши в Москві, наші митрополити звали себе по-давньому: «Митрополит Київський і всея Русі».
Але згодом митрополити Київські забули своє українське походження, забули свою тимчасовість на Москві й потроху перестали дбати про «матір городів руських». Хоч і носили вони назву митрополитів київських, проте вже дбали виключно про інтереси московські. А коли над нашим краєм запанувала Литва, московські митрополити зовсім забули про Київ, і тільки й думки їхньої було, як би більше взяти данини від нього. І ці чужі вже нам митрополити тягли з українського народу, що тільки могли. Так, уже на митрополита Фотія (помер 1431 р.) скаржилися, що він «се нине все узорчье церковное и сосуды переносить на Москву, и весь Киев пусто сотвори тяжкими пошлинами» (Филарет. История Русской Церкви. Пер. III. C. 6).
Час минав. Українська Церква під Литвою не знала більш утисків і жила собі вільно, розвиваючись та набуваючи своєрідних ознак. Увесь час Церква наша була в канонічній залежності від патріарха Царгородського; але залежність ця, власне, більше була номінальною - патріархи жили далеко, зносини з ними часом були й неможливими, самі царгородські патріархи звичайно в Україні й не бували. Так жила наша Церква, потроху набуваючи собі своїх власних особливостей, тих особливостей, що вже тоді почали відрізняти її від Церкви Московської.
Під литовським пануванням Київ почав потроху оживати. Але київські митрополити не верталися з Москви; такий стан для Києва, колиски православ'я на Сході, і для всього православного народу під Литвою був надзвичайно шкідливий, а тому десь 1415 р. Українська Церква обрала собі окремого митрополита, і з того часу стався вже й формальний поділ Східної Церкви на Українську та Московську, кажу формальний, бо фактичний поділ постав значно давніше. Трохи пізніше, 1458 р., цей поділ затвердився остаточно. Хоч столицею Литви була Вильня, проте центром релігійним за цей час ставав помалу Київ. Литовський уряд прав українського народу ніколи не порушував, українські вищі верстви займали відповідальні посади серед свого народу, а тому й становище Української Церкви було зовсім нормальне - ніхто ніколи не порушував її прав. В Україні в церковнім житті помалу скрізь установлялося виборне право: вільними голосами в нас вибирали собі священиків, архимандритів, єпископів; вільно вибирали в нас навіть митрополита, а патріарх Царгородський тільки благословляв його.
