Рік 1569-й назавжди буде в нас найтрагічнішим роком нашої історії - цього року відбулася так звана Люблінська унія, Литву силою приєднано до Польщі; разом із Литвою під Польщею опинилася й уся Україна; цим самим відчинилися двері в Україну для цілої армії єзуїтів, що накинулися перше на протестантів, а згодом і на православних. Єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка довела в кінці до козацького повстання та до подій 1654 р.
На початку польський уряд спокійно ставився до православних українців - віри їхньої не займано, мова українська була офіційною мовою урядових інституцій на українській землі. Але дуже скоро по 1569 р. все це змінилося - на землі українські попливла полонізація та запекла боротьба з православною вірою. Правда, королі польські часто ставали в обороні українського народу, але вони були тоді звичайно безсилі проти насильства своєї розбещеної шляхти, що скрізь у нелюдський спосіб тиснула православних.
Наслідки цих релігійних утисків були страшні для обох народів - Польщі вони користі ніякої не принесли, а український народ довели до розпуки й кинули назавжди в обійми Москви. З першого моменту, як тільки розпочався релігійний гніт у Польщі, очі українського народу зараз же почали звертатися в бік одновірної Москви, де кожен православний звичайно не знав утисків за свою віру.
І дуже швидко по цьому розпочалася втеча духовенства з Польщі до Москви - втікали священики, втікали ченці. З бігом часу це втікання ставало все більшим, а тому український елемент на Москві все збільшувався; таким чином українці посіли в Москві значніші монастирі, скажімо, монастир Савви Сторожевського; навіть у самій Москві постали цілі українські колонії, наприклад, монастирі Донський, Данилівський та ін. ( див.: Харлампович К.. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. 1. С. 149). Звичайно, всі ці втікачі сіяли найтемніші чутки про польські утиски, а додому передавали про добре життя для простого люду в Москві. Отже, релігійна боротьба в Польщі дуже рано протоптала українцям широкий шлях на Москву.
Крім цих примусових зносин з Москвою, українці дуже рано й добровільно потягли туди переважно духовенство - найчастіше вони їздили до царя від різних монастирів за «милостинею». Коли з 1620 р. відродилася українська ієрархія, то митрополит Йов Борецький засів міцно в Києві, і вже з того часу розпочалися жвавіші зносини наші з Москвою. Наприклад, 1625 р. митрополит Борецький послав до Московського уряду єпископа Луцького Ісака Борисковича (б. ігумена Дерманського) - просити допомогти проти польських релігійних утисків, і цей єпископ уже тоді заявив там: «У малоросіян одна тільки дума - як би поступити під государеву руку...» (Соловьев С. История России. Т. X. С. 85, 87; Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 123).
І дедалі ці наші зносини з Москвою ставали частішими; збільшення релігійних утисків у Польщі кожного разу викликало жвавіший перехід нижчого духовенства до царя православного. Взагалі, ще задовго до акту 1654 р. очі простого українського народу, що так терпів від панської сваволі, та очі нижчого духовенства, що найбільше відчувало релігійні переслідування, - всі були звернені до Москви...
