Ми дуже мало знаємо про стару українську віру, ту віру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Віру цю наше духовенство пізніше згордливо назвало «язичеством», поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дійшли в той час, скажімо, поляни, наші давні предки (наприклад, оболільні їхні відносини, шанування гостей, спосіб оженіння і т. п.), треба сказати, що стара віра українська не була вже такою «язичеською», як її звичайно малюють. На жаль, наука мало зробила, щоб виявити реальніше стару українську віру в її цілісності. Причиною цього було те, ,що прямих джерел для вивчення давньої української віри маємо дуже мало - це декілька чужоземних звісток, наприклад грецьких з VI віку по Христі починаючи (найдавніша - звістка грецького історика VI віку Прокопія), та принагідні згадки деяких власних пам'яток. Але зате для вивчення старої української віри маємо бездонне й надзвичайно цінне своє джерело, джерело, що доступне для вивчення й сьогодні: це залишки колись величного селянського побутового обряду. На жаль, з пункту релігійного цей побут вивчений дуже мало.
Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними вірами, які помітно відбилися на їх власній вірі; це були: християнство, іудаїзм, іслам та ін. Певне, дякуючи цим впливам, уже наші предки дійшли до розуміння одного Бога; а що це справді так, про це виразно свідчить згаданий вище грецький історик VI віку по Христі Прокопій, який пише про наших предків, що вони «визнають владикою всіх єдиного Бога, що посилає блискавку; в жертву йому приносять корів або іншу жертву». Це був Бог-Сонце, або Сварог, батько Даждь-бога.
Віра наших предків надзвичайно близько стикалася з довколишньою природою, була до неї міцно пристосована й від неї залежала; віра ця відлилася в цікавий релігійний догматичний календар: свята святкувалися залежно від стану природи та від польової чи іншої роботи. Пізніше християнство, що було заведене в нас, мало змінило цей календар - християнство надало йому тільки нових рис та нових назв, а сам релігійний круг, зв'язаний з природою та взагалі з оточенням, полишився незміненим аж до нашого часу. Тисячу років християнське духовенство вело завзяту боротьбу проти старої української віри як проти «язичества», дещо з нього справді викорінило, але значна частина старої віри так лишилася, перебравшись тільки в християнські шати.
Але нова віра - християнство - вперто й завзято все сунулась та сунулась по Європі. Християнство не ширилось саме - воно йшло в парі з культурою грецькою та римською; прийняти християнство тоді означало те саме, що прийняти й греко-римську культуру. А культура ця була блискуча та приваблива - до неї горнулися різні народи, як метелики на огонь. З етичного боку християнство як культ любові стояло без порівняння вище над усі інші віри, які хоч і визнавали єдиного Бога, але не були пройняті величною любов'ю до ближнього як основою життя.
У своїй попередній статті «Початки християнства серед українського народу» я показав, що християнство почало появлятися в нас ще з найдавнішого часу, десь з І віку по Христі. Християнство з часом ширилося в нас усе більше та більше, захоплюючи помалу не тільки інтелігентні верстви, але проникаючи й до народних мас. Християнство своєю наукою любові, своєю догматичною закінченістю безумовно було й назовні вище від простої віри; разом з тим християнство несло з собою греко-римську культуру, несло письменність, чого нам тоді дуже бракувало. Інтелігентні українські верстви (урядники, військові, купці), частенько стрічаючись з людьми цього греко-римського світу або перебуваючи в греко-римських землях, переймали не тільки блискучу європейську культуру, але потроху заражувалися й новою вірою - християнством. Християнство вперто сунуло на Схід, і вже в IX віці всі сусідні з тодішньою Україною землі (крім угрів) прийняли цю віру. Князі українські, що стояли на чолі великого та могутнього народу, не жили замкненим життям, не обносили землі свої неприступною стіною; навпаки - між Україною та Європою були тоді жваві зносини, і князі наші рано переконалися в потребі й собі перейняти бодай трохи тієї блискучої європейської культури, а це вже саме ставило питання й про потребу прийняття християнства.
