3. Християнство серед українського народу до князя Володимира

Коли саме окремі українські племена, що й у давнину жили приблизно на тих самих землях, де й тепер живуть, що жили так званим родовим устроєм, коли ці наші племена зорганізувалися в правильну державу - цього точно сказати не можемо. Наш давній літопис, під 862 р., розказує, як до Києва підійшли два варяги - Аскольд та Дір і заволоділи Києвом та землею полян, що платили дань хозарам. Звичайно, процес перетворення родової та племінної України на державну не відбувся так просто та скоро, як про це пише наш літописець; процес цей мусив бути довгим, мав тривати щонайменше 100 - 150 років і не міг відбутися так легко, як то здавалося літописцеві. Українська держава постала в Києві десь наприкінці VII або на початку VIII віку. Перші князі, безумовно, були своїми, не захожими чужинцями (народні перекази звуть їх Києм, Щеком та Хоривом), але про них ми нічого не знаємо. Взагалі про початки української державності до половини IX віку певних відомостей у нас дуже мало.

Звичайно, з того часу, як постала більш-менш організована українська держава, вона мусила в тій чи іншій мірі зреагувати й на християнство, ту нову віру, що поволі, але міцно й невпинно завойовувала Європу та сунула також і на Схід. Коли християнство й до того, як ми бачили, було вже в Україні, то тепер воно починає ширитися тут усе більше та міцніше. Отож давні перекази оповідають, що вже Аскольд і Дір, князі українські, охрестилися й прийняли до себе навіть єпископа.

Наш літопис про це розповідає так. Року 866-го пішли Аскольд та Дір на кораблях на Грецію й обложили Царгород. Цесар грецький Михаїл якраз вів тоді війну з сарацинами і в Царгороді не був. Вернувшися спішно до Царгорода, цесар цілу ніч щиро молився Богові з патріархом Фотієм у церкві Влахернської Богородиці. Потім патріарх виніс ризу Богородиці й омочив її в морі, і сталося чудо: зараз повстала буря, «безбожних Руси корабля смяте» - кораблі потопилися, і мало з цих українських напасників вернулося додому. (За дивне спасіння від нападу греки почали з того часу величати Богородицю новою піснею: «Взбранной воєводі побідительная». Правда, прив'язують цю пісню й до іншого нападу.) Так розказує літописець; про хрещення він нічого не каже.

Але про охрещення русів розказують грецькі джерела. Так, патріарх Фотій у своїм окружнім листі, в § 35, пише про це так: «І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати лроти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям» (окружний лист Фотія видрукувано в Зборі листів Фотія - Лондон, 1651. С. 58).

Константин Порфирородний у своїм творі «Василь Македонянин» (№ 97) розповідає ще докладніше про це найперше охрещення русів.

«І народ русів, - пише він, - войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, уговорив їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архієпископа, якого поставив патріарх Ігнатій. Коли прибув архієпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архієпископа, чого саме буде їх навчати. Архієпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: «Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів». Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє - якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. «І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися» (Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 51-52).

Так оповідають грецькі джерела про напад та про найперше охрещення русів; було це десь року 860-го, як розказує наш літописець. Грецькі пам'ятки нічого не кажуть про Аскольда й Діра, бо ж вони прибули до Києва тільки 862 р., отже, не могли брати участі в нападі на Царгород; пізніше наш літописець поплутав події, і цей похід переніс на Аскольда та Діра.

Але хто були оті руси, що все ж таки у 860 р. напали на Царгород, а потім охрестилися?

Трудно допустити, щоб це були київські поляни, бо ж про їх охрещення, певне, знав би і записав би до літопису наш літописець, але він про це зовсім мовчить. Дослідники думають (наприклад Є. Голубинський), що були це скоріш ті руси (якесь українське плем'я), що жили по берегах Чорного моря.

Чорне море здавна звалося морем Руським - певно, тому, що жили тут руси. Ці руси дуже рано прийняли християнство й мали досить високу культуру; так, коли первоучитель слов'янський Костянтин (Кирило), подорожуючи до хозар, спинився в Херсоні десь 860 р., він «обрет же те Євангелие и Псалтирь, русскими письмены писаны, и человека обрет, глаголюща тою беседою» (дослідники припускають, що ці євангелія та Псалтир були готові, але це не так). Знаємо, крім цього, що в тмутороканських русів справді дуже рано був окремий єпископ (див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 47-49).

Аскольд і Дір 20 років княжили в Києві (862 - 882), були в зносинах з греками, і, безумовно, при них почало ширитися в більших розмірах християнство. Про це говорить і те, що на могилі Аскольда якийсь Ольма збудував деркву св. Миколи.

За князя українського Ігоря (913 - 945) християнство вже значно поширилося як у самому Києві, так і по Україні. Ігор під кінець життя свого два рази ходив на греків: в році 941-м і в році 944-м. Для нас особливо цікавий другий похід, коли Ігор склав з греками 944 р. (а в нашім літопису записано під 945 р.) мирний договір, надзвичайно цікавий і важливий для історії християнства в Україні. Договір цей наш літописець записав з оригіналу, певне, слово в слово, що збільшує вагу цього документа. (В літописі договір цей розпочинається реченням: «Равно другаго свещанья». Це невдалий переклад грецького, традиційного на початку грамот виразу: ison tou prototypou, цебто - згідно з оригіналом, або - відпис з оригіналу. А це показує, що літописець справді подає нам вірну копію цього документа.)

Посли князя Ігоря склали договір з грецькими царями Романом, Константином і Степаном; українська сторона в цім документі ось так клянеться, що буде його виконувати: «А хто з руської (української) сторони осмілиться порушити цього договору (таку любов), то охрещені («елико их крещенье прияли суть») нехай приймуть помету від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від іншої зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий».

В другім місці тут читаємо: «А коли збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські (українські) по вірі своїй, а не християни - по закону свойому» (Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 46-47).

В кінці цього договору читаємо: «А ми, скільки нас є охрещених, клялися церквою святого Іллі «в сборней» церкви, при чеснім хресті й писанні цьому, клялися берегти все, що тут написано, і нічого не порушити; а хто порушить це з боку нашого, чи князь, чи хто інший, хрещений чи не хрещений, щоб не мали вони помочі від Бога, щоб був той рабом у цей вік і в вік будучий і нехай буде заколений своєю зброєю. А неохрещена Русь нехай покладе щити свої та мечі наголо, обручі свої й іншу зброю і нехай клянеться берегти все, про що написано в договорі цім від Ігоря, від усіх бояр і від усього народу українського («от страны Руския»)» (там же. С. 48.).

В кінці літописець наш оповідає, що Ігореві посли вернулися в Київ з послами грецькими; ці грецькі посли мали доглянути, щоб князь та бояри присягли виконувати договору (див.: там же. С. 52). «На другий день покликав Ігор послів і прийшов на горбок (холм), де стояв Перун, і поклав зброю свою, щити й золото, і присягнув Ігор і люди його, скільки було поганої Руси; а охрещена Русь присягала в церкві святого Іллі, що над Ручаєм; це була «сборная» церква, бо багато з варягів були християни» (там же. С. 52-53).

Договір Ігоря з греками - це надзвичайно важливий документ для історії Української Церкви; це, власне, найперший безсумнівний акт про християнство в Україні за перших часів її державного життя. (М. Д. Приселков навіть думає, що Ігор переговорював з Візантією про умови заведення ієрархії в Україні - «Очерки по церковно-политической истории...» С. 6). Але це перебільшення.

З документа цього ясно бачимо, що християнство вже надзвичайно широко пішло по Україні, так широко, що тепер з ним уже не ховаються. Ціла партія при княжому дворі була християнською, і то була партія настільки міцна, що князь відкрито мусив визнавати її. Більше того, князь змушений визнати християн рівноправною стороною навіть у своїм договорі з греками. Ще більше - охрещена Русь у договорі пишеться першою, а неохрещена згадується другою, а до того про цю неохрещену Русь в акті говориться навіть з певною погордою. Все це не могло статися відразу, для такого стану християнства в Україні мав пройти певний час. У всякому разі, вже на 944 р. (бодай на якийсь час) християнство стало в Україні рівноправною вірою з старою державною українською вірою.

Як знаємо, тривку державність в Україні поклали руси - чуже плем'я норманнів; ось ці норманни (жили вони на землях теперішньої Швеції та Норвегії) захопили силою Україну й стали панувати над нею. Князі українські, звичайно, були з цього зайшлого племені русів, що свою назву, може, накинули й нашій землі (Руссю в давнину звалася головним чином теперішня Київщина). На службі в цих князів було дуже багато своїх норманнів чи варягів, які почували себе тут зовсім як удома. Але дуже скоро всі ці варяги почали українізуватися, і вже через декілька поколінь вони не виглядали в нас чужаками.

Багато варягів служили в грецькому війську, і багато їх тут і охрестилося; в Царгороді була навіть окрема церква св. Іллі для цих військових варягів. Але коли варяги запосіли Україну, коли вони стали тут пануючим класом, то багато військових норманнів потяглися з Греції на службу до своїх, бо ж тут, в Україні, служба в своїх князів оплачувалася ліпше. Звичайно, багато з цих військових варягів були вже християнами - і таким чином збільшувався християнський елемент в Україні, а з часом збільшився настільки, що під кінець правління Ігоревого християнська партія користувалася вже такою силою, що її визнано було навіть офіційно в державнім акті. Мало того, за прикладом царгородським ці варяги (про них літописець каже: «мнози бо беша варязи хрестеяне») заснували собі в Києві навіть церкву св. Іллі (десь край Хрещатика, а не на Подолі). Церкву цю літопис зве «сборною», може, парафіяльною, не домовою (В. Пархоменко (в «Известиях». 1913 р. Кн. 4. С. 374 - 375) назву цієї церкви - св. Іллі - ставить у зв'язок з тодішніми жидівськими впливами через хозар та Тмуторокань; це натягнене пояснення простіше пояснювати царгородським впливом, де варяги мали собі також церкву св. Іллі); а коли розуміти цей вираз «сборная» за «соборная» в пізнішому розумінні, то треба було б визнати, що в Києві була тоді не одна церква.

А чи не був християнином сам князь Ігор? Ні. Літопис виразно каже про нього, що він присягав Перуну. При тодішньому політичному стані Ігор не посмів би відкрито стати християнином. Він був ще досить чужий в Україні, і тому демонструвати тут нову віру він не посмів - це було б занадто неполітично. Велика більшість народу міцно трималася тоді своєї споконвічної віри (церква зве її поганством) і не дозволила б, щоб князь міняв цю віру на іншу. Але в той час християнство вже вперто сунуло на Схід, а з ним була зв'язана й певна культура, значно вища від культури своєї. Бажання перейняти цю західну, чи грецьку, культуру, звичайно, вело й до прийняття християнства.

І справді, бачимо, що християнство приймають у нас, в Україні, спершу тільки вищі класи, а до народу воно йде дуже поволі. І нічого неможливого немає в припущенні, що князь Ігор, не маючи змоги з державних поглядів стати відкритим християнином, усе-таки був християнином потаємним; цим би й оправдувалася та велика його терпимість, яку він виявляє до християн. Партія християнська в Києві була тоді вже сильною - а чи ж вона не спробувала перетягнути на свій бік також і самого князя Ігоря? Жінка Ігорева, княгиня Ольга, що визначалася великим розумом, була вже християнкою - чи ж вона не могла вговорити й чоловіка свого стати також християнином?

Отож, як бачимо, вже за князя Ігоря християнство пустило міцне й широке коріння у нас, в Україні.

* * *

Першою відкритою християнкою, про яку зберегла нам звістку історія, була княгиня Ольга, жінка Ігорева.

Це була жінка міцної волі й великого розуму; була вона дочкою якогось варяга. Наш літопис розповідає, що 903 р. привели цю Ольгу із Пскова до Ігоря і вона стала жінкою князя.

Як Ольга могла стати християнкою? Серед Ігоревої дружини, як бачили ми вище, було вже багато християн, часом і дуже впливових, - ось вони й вговорили Ольгу кинути стару віру й стати християнкою. На початку Ольга була християнкою тільки з переконання; охреститися відкрито вона довго не зважувалась, бо як жінка князя, а потім (Ігор помер 945 р.) як регентша за малого Святослава вона мусила додержуватися віри того народу, на чолі якого стояла; державний політичний розум не дозволяв їй охреститися прилюдно.

Але коли Святослав підріс і коли правити Україною стали й інші люди, Ольга могла вже й охреститися. І знаємо, що вона й справді так зробила. Але коли вона охрестилася і де саме - цього точно не знаємо.

Правда, наш літопис про все це розповідає докладно. Року 955 поїхала Ольга до Царгорода, до царя Константина; той дивувався її красі та розуму й захотів оженитися з нею. Але Ольга забажала спочатку охреститися і щоб хрещеним батьком її був сам Константин. І патріарх її охрестив. Коли ж цар настоював, щоб таки одружитися з Ольгою, та насмішкувато відповіла йому: «Чи ж закон християнський дозволяє батькові одружитися з дочкою?» Обманутий Константан тільки й відповів на це: «Переклюкала мя еси, Ольго...» (Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 59 - 60). Отже, як бачимо, Ольга охрестилася в Царгороді 955 р. Про те саме, що Ольга охрестилася в Царгороді, оповідають і деякі інші літописці - як грецькі, так і західні, хоч і подають інші роки хрещення.

Але трудно погодитися з цим простим оповіданням нашого літописця; до того ж оповідання це занадто вже пахне місцевим патріотизмом. Константин Порфирородний, що приймав у себе княгиню Ольгу, написав книжку «Про звичаї або церемонії Візантійського двору»; в цій книжці він докладно розповідає, як 957 р. прийнято при дворі княгиню Ольгу, й ані одним словом нічого не згадує, як вона охрестилася. А коли б Ольга справді охрестилася в Царгороді, чи вже ж би цар ані слова не згадав про це? Мало того, Константин описує прибуття княгині Ольги як уже охрещеної - з нею прибув навіть її священик Григорій (див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 101). Усе це каже про те, що Ольга не могла охреститися в Царгороді.

Але десь же вона охрестилася. Скоріше треба припустити, що княгиня Ольга охрестилася-таки в себе в Києві, бо ж тут, як ми знаємо, було вже досить грунту для цього. Їхати за хрещенням аж до далекого Царгорода було зайвим, коли це легко можна було зробити й удома, у своїх власних священиків. А до Царгорода Ольга їздила вже християнкою, їздила в якихось інших державних справах ,а може, й погостювати в грецького царя, який шукав зближення з неспокійною й сильною Україною. І саме хрещення Ольги певніше відбулося десь року 954, як про те оповідає нам чернець Яків.

Цей же чернець пише, що Ольга, повернувшись з Царгорода додому, «требищя сокруши». Звичайно, це перебільшення: вона не посміла б зробити цього - понищити ідолів - прилюдно, бо це для народу її було б великим блюзнірством. Але все ж таки Ольга вже проявляла себе відкрито як християнка; деякі відомості говорять, що вона будувала навіть якісь церкви, і цьому, напевне, можна вірити.

Західні літописці оповідають нам, що року 959 княгиня Ольга посилала на Захід до короля німецького Оттона І якесь посольство. Ці літописці розказують, ніби Олена (так звалася Ольга по хрещенні) просила собі єпископа та священиків, Оттон охоче послав 961 р. в Україну єпископа Адальберта; але виявилося, що посольство Ольжине приходило «лживо», як скаржиться західний літописець, бо 962 р. «вернувся назад єп. Адальберт, бо не мав успіху в тім, за чим його послано, бо бачив працю свою зайвою; як вертався він, деяких товаришів його вбито, а сам він насилу втік» (Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 103).

Чого приходило до царя Оттона це Ольжине посольство - не відомо нам; наш літописець про це ані пари з уст. Літопис Гільдесгеймський (кінця X віку) розповідає про це так: «Прийшли до короля Оттона посли руського народу й просили його, щоб він послав до них одного з своїх єпископів, який показав би їм дорогу правдиву, і говорили, що хотять покинути своє язичництво й прийняти християнську віру. Король послухався і послав до них єпископа (fide catholicum) Адальберта, але вони, як показав кінець справи, в усьому набрехали» (там же).

Отже, як бачимо, західні літописи виразно говорять, що Ольга посилала до Оттона просити собі єпископа. На цій основі католицькі письменники часом твердять, ніби Ольгу охрестили католики. Але на це нема підстав. Поперше, в той час ще обидві частини християнства - Греція й Рим не розходилися, а тому для того часу рано ще говорити про католицтво; по-друге, Ольга тоді була вже безумовно охрещеною. Треба думати, що Ольга справді посилала до Оттона посольство в невідомій нам справі, а Оттон, відомий як завзятий насадитель християнства серед слов'ян, хотів скористатися з випадку і проти бажання Ольги настирливо послав-таки в Україну свого непрошеного єпископа; але єпископ цей, як розказують літописи, змушений був утікати з України, нічого не зробивши, бо протихристиянський настрій там був ще занадто великий.

Ольга померла 969 р. в глибокій старості (десь маючи 70 - 75 років). Поховали її як християнку; умираючи, «заповедала Ольга не творити тризны над собою, бе бо имущи пресвитер, сей похорони блаженную Ольгу» (Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 66). Пізніше княгиню Ольгу канонізовано, але коли саме - невідомо; здається, що в домонгольську добу вона була вже святою.

* * *

Певне, ще дуже сильна була стара українська віра, коли син християнських батьків - Ігоря та Ольги князь Святослав таки не пристав до християнства. Літописець наш розповідає, що княгиня Ольга не раз вговорювала сина свого охреститися, але той і слухати цього не хотів. Часто говорила Ольга синові: «Я, сину мій, пізнала Бога й радію; коли ти пізнаєш його, радітимеш». Але Святослав не слухався матері й відповідав: «Як же я один зможу перемінити віру? Та ж з того буде сміятися дружина...» А мати настоювала: «Коли ти охрестишся, те саме зроблять і всі...» (там же. С. 61 - 62).

Але нічого не помогло; Святослав дуже любив стару свою віру і не мав найменшої охоти міняти її на нову. Проте й за його правління християнство потроху-таки ширилося; у всякому разі ніякого гоніння на християн Святослав ніколи не підіймав. Літописець свідчить нам, що за Святослава «аще кто хотяше креститися, не браняху, но ругахуся тому» (там же. С. 61).

Це значить, що за Святослава все-таки перевагу при князі давали не християнам. Лицарю по вдачі Святославу не сиділося в Києві, постійно бував він у походах, де склав зрештою й голову свою - а чи ж при такому житті мав би він охоту до нової віри, що забороняла якраз ці криваві походи його? В Києві сиділа собі мати Ольга, і тут, певне, християнство таки ширилося. Але сам князь рішуче й з переконання свого стояв на стороні старої віри; те саме, певне, робило і його найближче оточення, хоч хреститися нікому не заборонялося - з охрещеного тільки часом глузували [М. Д. Приселков, проте, думає, що Святослав ходив на Болгарію, щоб дістати звідти ієрархію для впорядкування церковних справ у Києві (Очерки по церковно-политической истории... С. 15 - 16); але все життя Святослава саме промовляє проти такої думки.].

Року 972 загинув князь Святослав від рук печенігів; на Київський престол сів син його Ярополк, але ненадовго - 980 р. його вбив брат Володимир і відняв великокняжий престол. Який був стан християнства за Ярополка - нічого певного не знаємо; треба тільки здогадуватись, що княгиня Ольга виховала сина таким, що він не заважав розвитку й поширенню християнства, у всякому разі стан християнства за Ярополка погіршати не міг.

* * *

Ось так розвивалося християнство на початках своїх аж до князя Володимира. Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський, християнство безперервно було тут аж до часу Володимира. З часу постання державної організації в Україні, особливо коли появилися тут норманни, християнство шириться все більше та більше, а в Києві бачимо навіть церкву св. Іллі. Правда, треба думати, що християнство ширилося переважно серед вищих українських верств, до низів же воно, певне, ще не доходило або доходило дуже мало - простий народ міцно тримався-таки старої своєї віри й міняти її на іншу не мав бажання.

Коли була церква в Києві, то були в ній і богослужіння, але якою мовою? У варязькій церкві в Царгороді служби правили або мовою грецькою, або мовою готською, яку варяги розуміли легко. Те саме, звичайно, могло бути й у Києві. Але можна припустити, що коли св. брати Кирило та Мефодій завели слов'янам богослужіння живою тоді слов'янською мовою, то це богослужіння спорадично могло дістатися й до Києва, коли не під кінець IX віку, то вже в X віці. А св. Кирило, як знаємо, заходив і на південь наших земель.

Принесло в Україну це початкове християнство й певну грамотність: так, у договорі з греками 944 р. наказано, щоб українські купці приходили до греків не з самими княжими печатками, а вже з писаними грамотами, в яких про них має бути прописане все потрібне; а коли так, то це значить, що в Україні в той час уміли вже писати.

Християнство сунуло з Заходу на Схід все більше та більше, захоплюючи потроху й Україну. Наші зносини тодішні з Заходом постійно були жвавими - а вони все показували нам блиск зовнішньої західної культури, що була міцно зв'язана з християнством. В Україні помалу назрівала думка прийняти й у себе християнство, а з ним і цю західну культуру; але для цього треба було зломити великий спротив українського народу, що міцно стояв за свою батьківську віру. Думка заведення християнства в Україні в другій половині X віку стає вже питанням часу - не було тільки здібної на це людини. Але скоро й людина ця знайшлася - це був князь Володимир, син того самого Святослава, що так любив ще стару віру батьків своїх.

22.II. 1925. Львів.

к оглавлению