2. Апостол Андрій — основоположник Церкви Української

З надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку апостольського, серед греків, а також серед тих народів, що жили по північному березі моря Руського (чи Чорного), поширений був переказ, що св. апостол Андрій проповідував віру Христову також і в Скіфії, цебто й на тій землі, що споконвіку заселює її народ український. З бігом часу переказ цей набирав собі все більше реальних ознак і в кінці перейшов у ціле оповідання про найперший початок Церкви Української.

Це оповідання про апостола Андрія (головніша література: Василевский. Русско-византийские отрывки. Хождение апостола Андрея в стране Мирмидонян // Журн. Мин. нар. пр. 1877. Кн. 1 - 2; Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем // Владимирский сборник в память 900-летия крещения России. К., 1888. С. 1 - 51; Петровский С. Сказания об апостольской проповеди по северо-восточному Черноморскому побережью. Одесса, 1898; Франко І. Апокрифи і легенди. Т. 3. С. XLII - XLIV, 126 - 255) як основоположника Церкви Української попало пізніш і в наш давній літопис, а вже звідси воно поширилося по найрізніших давніх писаннях. Я приведу тут це оповідання з найстаршого літопису - Лаврентієвого (ліпше б цей літопис звати Діонисієвим, бо справою його писання кермував українець єпископ Діонисій), перекладаючи його на теперішню нашу мову.

«Дніпро тече джерелом до Понтійського моря, що зветься Руським (цебто Українським); кажуть, що цим морем навчав був святий Андрій, брат Петрів. Коли Андрій навчав у Синопі (Місто на південнім березі Чорного моря), він прибув до Корсуня і тут довідався, що надалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Рима, а тому прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов (поплив) уверх Дніпром.

Трапилося так, що Андрій прибув (до одного місця й спинився тут переночувати) під горами на березі. А вранці він устав та й каже до своїх учнів: «Чи бачите ви гори он ті? На горах тих засяє ласка Божа; тут повстане місто велике, й Бог побудує багато церков». І зійшов Андрій на ті гори, поблагословив їх, поставив хреста і, помолившися Богу, зліз з гори тієї, а тут пізніше постав Київ.

І поплив Андрій уверх Дніпром. Прийшов він до слов'ян, де тепер Новгород, побачив там людей та звичай їхній - як вони миються та паряться, і дивувався з них. Звідти пішов він у землю варягів і прийшов до Рима; тут він розповів, де навчав та що бачив. Він казав: «Дивні речі бачив я в землі слов'янській, як там проходив; бачив я лазні дерев'яні - люди натоплять їх вельми, роздягнуться, обіллють себе кислим квасом, візьмуть молоденькі різочки (березові віники) та й б'ють самі себе, і до того доб'ються, що вилазять насилу живі; але обіллються холодною водою - й знову оживають; і це вони роблять постійно, ніхто їх на те не силує, але самі себе мучать, - і ніби це їм миття, а не биття». Слухачі дивувалися, а Андрій, побувавши в Римі, вернувся до Синопу» (Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 7 - 8).

Ось так розповідає нам найстарший, так званий Лаврентіїв літопис 1377 р. про постання Церкви Української. Отож, як бачимо, плив Дніпром апостол Андрій, спинився на Київських горах, поблагословив їх і лишив тут свого хреста. Таким чином, Церква Українська веде свій початок від самого апостола й правдиво зветься Церквою Первозванною. Це була велика патріотична думка, що панувала в Україні з найдавнішого часу, до певної міри панує й тепер.
Але проти правдивості цього літописного оповідання віддавна вже повставав цілий ряд учених, починаючи ще з відомого першого історика Церкви - митрополита Платона; за ним уже й Карамзін про це оповідання додавав: «Впрочем, люди знающие сомневаются в истине сего Андреева путешествия» (I, с.17). Знаний російський історик церкви професор Є. Голубинський піддав це оповідання надзвичайно суворій критиці (История Русской Церкви. М., 1901. T. I. С. 19 - 34).

Справді, придивившись уважно до цього оповідання, твердять скептики, бачимо, що це ніби пізніша вставка до літопису. Їхати з Херсонеса (чи Корсуня) до Рима через Київ та Новгород - це все одно, каже Голубинський, як би їхати з Петрограда на Москву через Одесу, бо ж ця дорога до Рима через Землю варягів в 50 раз довша за звичайну Чорним морем. Перша частина оповідання - благословення Київських гір - видержана в дусі апостольськім, але ж частина друга - парня в лазнях й оповідання про це апостола Андрія в Римі - якось не відповідає гідності апостольської праці. До того додають ще, що за апостольського часу земля наша була невідомою пустинею, яка лежала за межами відомого світу, що була вона повна найрізніших страхіть. «Зачем бы пошел в эту неведомую пустыню апостол Андрей? - питає професор Голубинський. - Он мог пойти в нее только тогда, когда бы у него не было дела в черте самого тогдашнего мира и было свободное время ходить по пустыням. Но это, как всякий знает, было вовсе не так» (Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 29). «Если бы вести апостола в Русь нарочно, то нужно было бы вести его для проповеди христианства людям, а не для благословения необитаемых гор» (там же. С. 22.).

Літописне оповідання про апостола Андрія - це, може, пізніша вставка до нашого найдавнішого літопису, вставка, яких не мало тут (див.: Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. Спб., 1908. Гл. IV). А що це так, твердять дослідники, про це свідчить той факт, що автор Початкового літопису не знав ще нашого переказу про апостола Андрія; так, у Лаврентієвім (Діонисієвім) кодексі під 6491 (983) р. читаємо, що в землі нашій «не суть апостоли учили», «телом апостоли не суть сде были» (видання 1891 р., с. 81). В іншому місці літописець розказує, що власне нашим учителем віри Христової мав бути апостол Павло: під 6406 (898) р. тут читаємо: «Словеньску языку учитель есть Андроник апостол, в Моравы бо ходил, и апостол Павел учил ту; ту бо есть Илюрик, его же доходил апостол Павел, ту бо беша словене первое. Тем же и словеньску языку учитель есть Павел, от него же языка и мы есмо, Русь, тем же и нам, Руси, учитель есть Павел, понеже учил есть язык словенеск и поставил есть епископа и наместника по себе Андроника словеньску языку». Щоб не було сумніву в цім, літописець ще додає: «А словеньскый язык и рускый одно есть - от варяг бо прозвавшася Русью, а первое беша словене» (там же. С. 27 - 28). На це все можна сказати, що ці твердження літописця - також пізніша вставка (див. відповідні місця у книзі А. А. Шахматова «Разыскания о древнейших русских летописных сводах»).


Крім цього, преподобний Нестор у своїм Житті св. Бориса та Гліба рішуче заявляє, що «Руська сторона (цебто Україна) ні від кого не чула слова про Господа Ісуса Христа», що «до русів (українців) не ходили апостоли, і ніхто їм не проповідував слова Божого». Як бачимо, вже в старовину змагалися за правдивість нашого оповідання.

Звідки ж узялося це величне оповідання про початок Церкви Української? Може, це справді плід буйної фантазії якогось давнього гарячого патріота українського? Ні, приглянувшися ближче до всієї цієї справи, бачимо, що оповідання це, прикрашене в подробицях, має реальну, правдиву основу.

Апостол Андрій ще з віку апостольського вважався основоположником церкви Константинопольської; греки взагалі рано почали збирати найрізніші оповідання про апостола Андрія. Боротьба Царгородської Церкви з Римською за авторитет розпочалася рано: Церква Римська мала докази, що її заснував апостол Петро, а це примусило й греків пильніше зайнятися своєю археологією й зібрати все, що можна було, про апостола Андрія як свого основоположника. І греки справді зібрали дуже багато найрізніших оповідань про св. Андрія Первозванного.

Ось ці грецькі перекази, з найдавнішого часу починаючи, в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скіфії. Найперше оповідання про це подає нам батько церковної історії, єпископ Кесарії Палестинської Євсевій Памфіл (помер у 340 році); він у своїй «Церковній історії» (кн. III, розд. 1) пише, що «святі апостоли й учні Спасителя нашого розпорошилися були по всьому світові (для науки про Христа). Фомі, як каже переказ, випала доля йти в Парфію, Андрію в Скіфію, Івану в Азію, де він жив і помер в Ефесі» (Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем // Владимирский сборник. К., 1888. С. 1). До цього Євсевій додає ще, що про це слово в слово розповідає Оріген у III томі пояснень на книгу Буття. Як бачимо, переказ про те, що апостол Андрій навчав про Христа в Скіфії, сягає найдавнішого часу, може, ще віку апостольського, а в IV віці його вже записано. Пізніше поставали інші перекази, додавалися різні подробиці; такі перекази, наприклад ченця Єпіфанія, що жив у кінці VIII - на початку IX віку, Метафраста X віку і ін


Дуже цікаве оповідання ченця Єпіфанія. Він розказує, що апостол Андрій відбув три подорожі - обійшов західне побережжя Малої Азії, південне побережжя Чорного моря і доходив аж до Іверії, а за третю подорож обійшов східне та північне побережжя Чорного моря, побував у Босфорі чи Керчі, в Херсонесі та Феодосії. Єпіфаній розказує, що все це він писав на основі писань давніх церковних письменників; крім цього, він сам обійшов усе побережжя Чорного моря - від Синопу до Босфору, Херсонеса та Феодосії; скрізь вислуховував він місцеві оповідання про апостола Андрія, на свої очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол 1. І ось на основі цього Єпіфанієвого оповідання переконуємося, що вже в його час скрізь існували думка й перекази про те, що апостол Андрій проповідував по північних (українських) берегах Чорного моря.

Отже, встановлюється факт, що апостол Андрій таки справді проповідував Євангеліє по берегах Чорного моря, того моря, що здавна «словеться Русское море». І справді, знаємо, що в цих містах уже з кінця І віку відоме було християнство. Так, давній переказ розповідає, що десь наприкінці І віку імператор Траян заслав був до Херсонеса, на північний берег Чорного моря, єпископа Римського Климента; св. Климент, прибувши до Херсонеса, застав тут до двох тисяч християн, що працювали в каменоломнях; своєю проповіддю св. Климент побільшив це число 2. Саме св. Письмо (1 Петр. I, 1) свідчить про християнство за віку апостольського в Понті, на південному березі Чорного моря, зараз же проти Тавріди 3, що мала з Понтом постійні зносини.

Таким чином підтверджується давній переказ про те, що апостол Андрій проповідував у Скіфії, а земля наших предків була власне в цій Скіфії, як про це свідчить і наш найдавніший літопис (див.: летопись по Лаврентьевскому списку. С. 12).

З найдавнішого часу були в нас найжвавіші зносини з тими грецькими колоніями, що були по північному березі Чорного моря; ми торгували тоді з цими греками, і самі ці греки часто заходили Дніпром далеко в глиб до нашої землі, про що виразно свідчать нам археологічні знахідки. Навіть надмірні скептики, що не вірять зовсім оповіданню про апостола Андрія, не можуть відкинути того, що апостол Андрій міг проповідувати предкам нашим, бодай тим, що по торгових справах бували в грецьких колоніях на північному березі Чорного моря.

Трудно сказати, як далеко на північ підіймався апостол Андрій. Йому припало проповідувати й скіфам, і цілком можливо, що апостол справді плив Дніпром, але - як далеко? Трудно допускати, що Андрій міг побувати навіть у Києві: греки звичайно пливли Дніпром тільки до порогів, до м. Олександрівська, за пороги ж пливти не відважувалися. Отож-таки не виключається можливість, що апостол Андрій підіймався нашим Дніпром бодай до порогів і бодай тут навчав віри наших предків.

Що віра Христова ширилася й поміж скіфами, про це виразно свідчить нам оповідання про трьох мучеників - Інна, Рима й Пінна, що записане в Минології імператора Василя II (976 - 1205 р.) від 20 січня. В цім оповіданні читаємо, що ці мученики були родом «з Скіфії, з північної сторони»; вони були учнями апостола Андрія й продовжували навчати скіфів і багатьох охрестили, але правитель варварів схопив їх і віддав на муку. Тоді була люта зима, річки позамерзали так, що ними їздили; святих прив'язали до високих полін, що були у воді, і там вони й замерзли (див.: Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 10-11; Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1 С. 30-31). Де могла бути така люта зима, щоб аж річки позамерзали? Безумовно, десь далі на північ (Є. Голубинський все-таки відносить це до південного Криму). Отже, як бачимо, апостол Андрій мав навіть своїх учнів поміж скіфами.

Все досі сказане переконує нас у тім, що на самій землі українській апостол Андрій був, проповідував тут науку Христову і мав своїх учнів. Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи й не переводилося в нас, але постійно мало більше чи менше число своїх прихильників. Ось поміж цими давніми християнами й зберігалося оповідання про апостола Андрія, що проповідував у землі скіфській. Пізніше, коли число християн збільшилося в нашій землі, коли зносини з греками стали ще жвавішими, тоді в нас почали ширитися й грецькі оповідання про апостола Андрія, і з бігом часу витворилося в нас те оповідання про початок нашої церкви, що його пізніше вставлено в літопис.

Коли саме склалося оповідання про прихід до Києва апостола Андрія і коли його вставлено до літопису, точно сказати не можемо. Але вже в XI віці пам'ять про апостола Андрія була такою великою, що князь Всеволод 1086 р. вибудував у Києві церкву на честь апостола Андрія (а 1089 р. постала й друга Андріївська церква - в Переяславі) (див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 25; Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 30).

Треба сказати, що на перших порах греки, заволодівши нашою церквою, таки часом добре їй дошкулювали: верховна церковна влада - наша, митрополит тоді все був тільки з греків. Ці греки часто звисока ставилися до нас, лише все грецьке вважали за добре. Звичайно, для патріотично настроєних верств наших це було малоприємне - і дуже рано в нас проти грецького верховенства підіймався протест, який часом кінчався навіть тим, що митрополитом ставав у нас свій таки українець (наприклад, митрополити Іларіон та Климент). Греки дуже величалися, що основоположником їхньої церкви був сам апостол Андрій. І ось, на мою думку, щоб трохи збити цю грецьку пиху, й постає в нас уже детальне оповідання про апостола Андрія - як приходив він до Києва й поблагословив тутешні гори, цебто поклав початок нашій церкві. Отож виходило, що апостол Андрій заснував не тільки Церкву Царгородську, але й Українську. Національна гордість була задоволена.

Але в цей час постали вже тертя між Києвом та Новгородом. Новгород був цілком в ієрархічній залежності від Києва - єпископа для Новгорода вибирали в Києві й посилали туди. Це, звичайно, не подобалося Новгороду, і він шукав випадку, щоб звільнитися з-під української влади. Як знаємо, за князя Ізяслава Мстиславовича українці зробили церковну революцію - обрали собі митрополитом таки свого високоосвіченого Климента, що й був митрополитом майже дев'ять літ (1147-1155). Єпископ новгородський Нифонт не визнав митрополита Климента; а коли 1155 р. гору взяли-таки греки, що скинули Климента, тоді Нифонта нагородили за вірність званням архієпископа, і з того часу Новгородська Церква сама собі вибирала єпископа, а Київ лише благословляв їх (див.: Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 31-35). Усе це, звичайно, посіяло ворожнечу поміж Києвом та Новгородом.

Як ми бачили, оповідання літописне про приїзд апостола Андрія до Києва має ще й продовження, другу частину - оповідання про дерев'яні лазні, які апостол Андрій бачив у Новгороді. Ця друга частина дуже мало в'яжеться з першою і своїм характером є просто насмішка над новгородцями - ось, мовляв, у нас, українців, був апостол Андрій і поблагословив наші гори, а у вас лише посміявся над вашою парнею в лазнях. І, мабуть, правдива думка професора Голубинського, що бачить у цій другій половині оповідання «осмеяние великорусского Новгорода», бо ж наші землі в давнину любили сміятися одна з одної і наскладали одна про одну багато всяких насмішливих оповідань та приказок (див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 25). А сварка єпископа Нифонта з митрополитом Климентом до всього цього тільки підлила масла.

Ось усі ці причини могли послужити на те, щоб давній переказ про проповідь у нашій землі апостола Андрія переробити на оповідання про його прихід до Києва, а до того хтось додав ще й памфлету на новгородців (мушу тут підкреслити, що автор колись популярної в Україні «Истории Русов» приймає Новгород за український Новгород-Сіверський, куди апостол Андрій попав Десною - див. вид. 1846 р. С. 4). Усе це й увійшло до нашого Давнього літопису.

Звичайно, літописне оповідання про апостола Андрія не подобалося новгородцям і взагалі московцям. І ось десь у XVI віці, за митрополита Макарія, постає нова новгородська редакція цього оповідання. Нове оповідання розказує, що апостол Андрій з-під Києва «пошел по Днепру вверх до Ловати; и пришед, благослови место, идеже ныне Новгород, а людие седяще подле озера Ильменя, и также к ученикам рече, яко будет зде град велик и церкви божественная многи» (з Тверського літопису). Згадки про лазні вже нема. Національна гордість новгородців, хоч пізно і хоч просто переробленням київського оповідання, проте була задоволена.

Але цього мало. Постала нова легенда, і її записано в Степенну книгу за митрополита Макарія; легенда оповідає, що, прибувши до Слов'янської землі, де тепер Новгород, апостол Андрій «пребысть здесь некоторое время, проповедовал Слово Божие, водрузил и оставил свой жезл в веси, нарицаемой Грузине» (Малышевыми И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 37-39). Українців тут було побито: в них апостол Андрій поблагословив лише самі-но порожні гори та тільки хреста поставив, а ось у нас, новгородців, проповідував він слово людям і лишив навіть свого жезла, який і зберігається в Андріївській церкві села Грузина...

Пішли далі. Появилася легенда, що апостол Андрій подорожував по Ладозькому озеру, був на одному острові й полишив там свого жезла, а його учні заклали тут Вааламського монастиря... (див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. 1. С. 195-200).

Всі ці легенди глибоко пішли в народ, стали переказами патріотичними, і ними часто послуговувалися там, де треба було зазначити, що церква наша веде початок від апостольського віку. Так, відомий Арсеній Суханов під час своєї подорожі по Сходу і під час своїх диспутів з греками, коли ті настоювали, що треба в усьому слухатися їх, просто відповів їм: «Мы крещение прияли от апостола Андрея, когда он, по вознесении Господа, приде в Византию и оттуда пойде Черным морем до Днепра и Днепром вверх до Киева...» Ще простіш зрозумів ці оповідання цар Іван Грозний. Коли 1580 р. Грозного нахиляв на унію єзуїт Антоній Поссевін, цар відповів йому: «Ми віру свою прийняли на початку християнства, коли Андрій, брат апостола Петра, приходив у ці землі, щоб пройти до Рима. Таким чином, ми в Москві прийняли християнство того саме часу, як ви в Італії» (див.: там же. С. 41).

Коли на Москві оповідання про апостола Андрія стали такими популярними, то нема чого й зазначати, що у нас, в Україні, ці оповідання ввесь час були живими, бо ж бодай у південних наших землях таки бував апостол Андрій. За XVI - XVIII віки ці оповідання у нас, в Україні, надзвичайно ширяться, і думку про те, що апостол Андрій - це основоположник Церкви Української, - цю думку знаходимо по всіх більших богословських творах українських. На Київськім соборі 1621 р. постановили: «Св. апостол Андрій - це перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив... Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол» (Памятники Врем. Ком. К., 1845. Т. 1. С. 264-265). А коли 1654 р. митрополит Київський Сильвестр Косів стрічав московських бояр, він говорив їм, що в особі його вітає бояр св. Андрій Первозванний, який на цім місці провозвістив блиск великої Божої слави (див.: Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 44).

Маємо ще й інші легенди про апостола Андрія; наприклад, про стопи апостола Андрія, що відбилися на великім камені на березі моря коло Херсона; маємо оповідання про те, що Дніпровий Неяситецький поріг звався Андріївським, бо тут пробував апостол Андрій, коли проходив до Києва; в Києві й тепер поширені перекази про Андрійового хреста, що його поставив на горі сам апостол, і хреста цього навіть показують у Андріївській церкві.

І інші народи часом претендують на те, що в них також перебував апостол Андрій; так, уже в IX віці склалося оповідання грузинське, що апостол Андрій проповідував у Грузії; в XVII віці постала легенда навіть у Польщі, ніби апостол Андрій проповідував і в них, бо ж у давнину до Скіфії належали й поляки (див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1, С. 32).

Така доля нашого оповідання про апостола Андрія Первозванного як основоположника Церкви Української. Чи ж справді можна рахувати апостола Андрія садівничим християнства у нас в Україні? Я такої думки, що можна. Апостол Андрій безумовно був і проповідував на нашій землі, можливо, що плив і нашим Дніпром, тільки не знаємо, як високо він підіймався, не знаємо, чи справді побував він у Києві. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозванною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на нашій землі, дійсно навчав в Україні Слова Божого.

І ті найперші християни, що їх навернув був до Христа св. Андрій, уже ніколи не переводилися у нас в Україні аж до офіційного охрещення її за Володимира.

к оглавлению