Основою канонічного права кожної православної церкви крім Св. Письма служать апостольські правила, постанови семи вселенських та десяти крайових соборів, а також правила св. отців. Але треба знати, що дуже багато цих підставових канонів неясні або неповні, тому кожна церква розуміє їх по-своєму. Крім цього, кожен канон чи постанова постає в зв'язку з певним часом, обставинами та територією, а тому маємо немало таких правил, що тепер або не виконуються, або виконуються частково, або виконуються неоднаково. Маємо навіть головні канони, що з часом дуже змінилися. Наприклад, апостол Павло (І Тим. 3, 2) наказує: «Подобает убо єпископу быти единыя жены мужу», тоді як VI вселенський собор наказав, щоб єпископ був безженний (VI. 12). Правило 2 собору в храмі Премудрості наказує суворо, що єпископом не може бути чернець- «Аще который єпископ или кто иный архиерейскаго сана восхощет снити в монашеское житие и стати на место покаяния, таковый впредь уже да не взыскует употребления архиерейскаго достоинства». А між тим Церква Російська віддавна ставить на єпископів тільки ченців, а цей канон стосується тільки до схимників.
Отож, як бачимо, кожна православна церква з бігом віків витворює своє власне розуміння канонів, роблячи на своїх краєвих соборах численні їх доповнення, вияснення, а то й зміни. Українська Церква перша на Сході стала складати кормчі книги, куди входили не тільки основні правила, але й правила своїх місцевих соборів. Року 1620 в Києві появився друком навіть цілий Номоканон, що на довгий час став у нас підставовою книгою церковного права. З бігом часу наше церковне право все збільшувалося, бо до нього входили численні листи східних патріархів канонічного змісту, появлялися й окремі канонічні трактати. Коли в XVI - XVII віках в Україні знялася була сильна релігійна полеміка з католиками, уніатами та частково протестантами, тоді в нас глибоко простудійовано й досліджено всі основи канонічного права, бо треба було фактично боронити свою віру від нападу і чужинців, і своїх.
З раннього часу постають у нас і пам'ятки зовнішнього церковного права, що регулювали життя нашої церкви ззовні. Церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого не були невільничими перекладами грецького Номоканону - це свої переробки його, пристосовані до місцевих обставин. Ці устави встановили десятину для церкви, дали нашому митрополитові широку судову компетенцію, означили церковні кари. Цікаво, що кари встановлені лагідні й людяні, а не такі нелюдсько суворі, як то бачимо в грецьких номоканонах. Треба сказати, що церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого дуже довгий час були чинні в нашій церкві.
З бігом часу українське церковне законодавство все побільшувалось, бо до нього входили грамоти удільних князів. А коли Україна політично підпадала іншим народам, то й тоді правне життя церкви не спинялося. Так, маємо ханські ярлики, численні грамоти литовських та польських князів Volumina Legum XIV - XVIII ст., що забезпечували права Української Церкви. Тут ще згадаємо постанови Пінської конгрегації 15 червня 1791 р., що декларувала незалежність Української Церкви в Польщі від Церкви Російської. В 11 правилах цей собор установив життя своєї церкви й забезпечив їй нормальний розвиток.
На жаль тільки, на шкоду Православній Церкві Москва припинила нам розвиток українського церковного права й поволі накидає нам своє розуміння його, часто дуже натягнене та перекручене. Це тепер дошкульна нам кривда, бо наше православне українське духовенство виховалось не на українських нормах церковного права, а на нормах чужих, російських, часом дуже баламутних.
Отака була Українська Церква за довгі віки її життя аж до 1686 р., коли її царською силою та відкритою симонією забрано від Царгородського патріарха. Як ми бачили, це була повноправна самостійна церква, глибоко розвинена всіма своїми сторонами церковного життя. Українська Церква відлилася в окреме самостійне ціле, що різко відрізнялося від усіх інших православних церков. Ось тому не мають підстави ті, що говорять «Церква українського народу», а не «Українська Церква». Коли ми говоримо: Церква Російська чи Сербська, Болгарська, Румунська й т. ін., то з таким же правом можемо говорити й «Церква Українська», бо за багатовікове своє життя вона справді відлилася в окрему церкву зі своєю власною зовнішньою формою; зв'язану з іншими православними церквами тільки єдністю всіх догматів віри та головних канонів.
