Кожна православна церква з засади своєї національна як церква територіальна, як церква окремого народу. Церква кожного народу окрема й самостійна за 34-м апостольським правилом: «Єпископи кожного народу повинні знати першого серед себе й шанувати його як голову». Через це кожна церква, в тому числі й Українська, виробили свої національні ознаки, бо ж православні церкви не знають нівелізаційної засади, як то бачимо в церкві католицькій. Саме географічне положення України поміж Сходом та Заходом, а також її вікова підлеглість чужовірній політичній владі витворили багато таких церковних особливостей, яких немає в сусідніх православних церквах. Це нормальний стан церковного розвитку кожної православної церкви.
Українська Церква від самого свого початку мала Св. Письмо - найперше й найголовніше джерело церковного життя - в добре зрозумілій мові, наприклад Остромирове євангеліє, написане в Києві 1056 р., Київське євангеліє 1092 р. й т. ін. А з XVI віку в нас появляється ціла низка перекладів Св. Письма на живу українську мову, наприклад Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560-х років і т. ін. Було в нас дуже багато т. зв. Учительних євангелій, що читалися по церквах разом з відповідною проповіддю живою українською мовою. В Україні з'явилась перша друкована ціла Біблія - Біблія Острозька 1581 року. Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури.
Нічого подібного не було в сусідній Російській Церкві, де ніяких перекладів на живу російську мову не існувало аж до початку XIX ст. В українського народу весь час був і тепер існує жвавий рух у перекладах Св. Письма, з'являються все нові й нові переклади, чого зовсім не бачимо у народу російського. Через це розуміння євангельського тексту в Україні завжди стояло вище, ніж у Росії, а це й саму Українську Церкву ставило й ставить дуже високо.
З кінця XVI ст. в Українській Церкві постає вироблена догматична система православної віри - це були Катехізиси 1595 та 1627 рр. Степана та Лаврентія Зизаніїв. За митрополита Петра Могили з'явився знаменитий Катехізис: «Ісповідання віри», що був ухвалений Собором 1640-го року і виданий (скорочено) 1645 р. Це наше «Ісповідання» стало символічною книгою для всього православного сходу й було підручною книгою навіть у Москві до 1867 р., до відомого Катехізиса митрополита Філарета. Власне цей Катехізис 1640 р. затвердив на письмі всю догматику Української Православної Церкви; наприклад, тут наказується хреститися так: кладемо відповідно складені пальці на чоло, потім на груди, нарешті на рамена. Цим український хрест виразно відрізнявся від тогочасного хреста московського, бо там наказувалося класти пальці не на груди, а на живіт.
Церква наша звалася тоді «Церков святая православно-кафолическая» і навчала, що вона «вЂру святую православную и крещение от церк†святой Константинопольскои, а ораз и вси звичай и обряды церковныя приняла».
Всі богослужби в Українській Церкві відправлялися за своїми місцевими звичаями, що були відмінні, наприклад, від Звичаїв московських. Ми маємо немало старих рукописних XIV - XV віків та друкованих XVI - XVIII віків Служебників, в яких бачимо старі українські чини богослужб. Так, в Українській Церкві Євангеліє читано тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася зараз по Євангелію, царські врата майже не закривалися, Проскомідію правлено на 5 проскурках (в Москві тоді правлено на 7 проскурках) і т. ін. Служебник, особливо митрополита Петра Могили 1629 р., що був ухвалений перед тим на соборі, ясно показує нам чини наших богослужб того часу.
Українська Церква мала багато окремішностей у виконанні церковних треб. Маємо кілька требників з XVII віку, наприклад Требник єпископа Гедеона Балабана 1606 р., що записали нам чини стародавніх треб. Епохальне, значення мав Требник 1646 р. митрополита Київського Петра Могили. Цей Требник довго укладався. Собор 1640 р. затвердив його, а потім п'ять літ друкувався. В Требнику вміщено 126 чинів, з них 37 своїх власних місцевих, яких не знали требники грецькі. Цей Требник Могили мав великий вплив на церковну практику всіх слов'янських православних церков.
Кожен чин треби Української Церкви мав свої окремішності. Так, у чині хрещення допускалося крім погружения й обливання. На вінчанні молоді конче присягали, а без цієї присяги шлюб не був дійсний; віна молодим за шлюбом не давали. При закладанні нової церкви в основу клався хрестовидний камінь. Українське повір'я про те, що померлий на Великдень чи святого тижня взагалі йде до раю, знайшло свій вираз і в требниках київського видання навіть XIX віку, де читаємо про це: «З покаянням спочилий, хоч і не задовольнив за свої провини, але вони церковними молитвами прощаються йому, й від задержання він звільняється». В чині ісхода душі від тіла багато свого, місцевого, до того - живою українською мовою. Було багато місцевих звичаїв, таких, як освячення квіток на Маковея 1 серпня або плодів на Спаса 6 серпня. У всіх богослужбах члени місцевого церковного братства брали діяльну участь.
Були в нас свої чини хіротесій (поставлення на церковний ступінь), наприклад обряд постриження в клірики. Посвячення на диякона та священика відбувалося за своїми звичаями. Чин єпископської хіротонії був надзвичайно урочистий, продовжувався декілька днів за участю й світських осіб (обрання, благовістя, цілування, знаменування, хіротонія).
Кожна православна церква мала й має свого власного Місяцеслова святих, який з традиції складається з двох частин: 1) повний Місяцеслов давньої грецької церкви і 2) свої крайові святі, а святих іншої церкви звичайно до Місяцеслова не вносять. Ось у мене в руках болгарський «Служебник» 1908 р., що видав струминський митрополит Герасим; в кінці його (с. 372 - 415) вміщено Місяцеслова, а в ньому немає жодного святого ані з Церкви Російської, ані з Церкви Української. Ось український православний Требник 1695 р. - в ньому не знаходимо ані одного з тих святих, що додані в московських місяцесловах як святі свої. Таким чином, Українська Церква мала свого власного Місяцеслова святих, що існував аж до 1784 р., і тільки з цього року наказано нам прийняти російського Місяцеслова.
Ось іще один приклад, який показує нам, що дійсно кожна церква має свого Місяцеслова. Московські синодальні требники ще й тепер подають у своїх місяцесловах під 27 червня червоним, цебто як велике свято: «Праздник о победе, Богом дарованной, всероссийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым на десять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709-го». В требнику Варшавському 1925 р. це свято, що дратувало б українську паству, зовсім опущене.
Найпершими хронологічно святими Української Церкви були мученики брати Борис та Гліб (в хрещенні Роман та Давид, сини св. Володимира, забиті 1015 р.). їхнє свято 24 липня було всеруським святом року.
Пригадую тут, що 94 правило Карфагенського собору наказує святкувати тільки своїх святих, та й то тільки тих, що їх тіло знаходиться при даній церкві.
Українська Церква знала свої свята, які в інших церквах не вважалися за великі. Так, до свят важливих, видрукуваних червоно, належали: Бориса й Гліба - 24 липня, Покрова - 1 жовтня, Михайла - 8 листопада, Юрія - 23 квітня, Дмитра - 26 жовтня, Головосіка - 29 серпня (з постом) і т. ін. Свята Богородичні надзвичайно шанувалися, особливо Благовіщення, коли, за народним повір'ям, навіть птах кубла собі не кладе. Було в нас і багато місцевих свят, наприклад преподобного йова Почаївського для Волині, преподобного Антонія й Феодосія для Київщини (визнати наш день свята цих святих зрікалася Москва ще в XVIII віці).
Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська. За XVI - XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович та інші, стали відомими й далеко за межами України.
Церковним співом Україна славилася з найдавнішого часу й витворила свій «лаврський цапів». Українські хори широко відомі були й далеко за межами України, а особливо в Московщині.
Богослужбовою мовою в Україні від початку церкви була мова старослов'янська, сильно пристосована до місцевих обставин. Кожна слов'янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого існують різні вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, російська. Маємо багато записів богослужб XVI - XVIII віків латиною, і вони й показують, як вимовляли тоді богослужбовий текст, наприклад ять читали як і, е - як е (а не є), и як и (а не і), г - як г (а не ґ(кг)) і т. ін., а це все робило стару мову доступнішою для розуміння широким масам. Ця стара українська церковна вимова богослужбового тексту зосталася незмінна в православних українців Буковини й Закарпаття та в уніатів Галичини аж до сьогодні. Вороги Української Церкви звуть тепер українську вимову «уніатською», бо вона вживається тепер і в уніатській Галичині. Ні, таке твердження - це безсоромна й низька агітація! Уніатська Церква вживає української вимови богослужбового тексту не тому, що вона уніатська, а тому що вона залишила в себе цю стару православну ознаку Української Церкви незмінною.
Але церковнослов'янської мови український народ добре не розумів уже в XVI ст., а тому з того часу духовенство сильно дбає про оживлення церковної мови. Так, Євангеліє та Апостола з XVI ст. стали читати й у перекладі на живу українську мову. 1627 року в Києві вийшла «Тріодь Пісна», а в ній читання, так звані Синаксарі, перекладені на українську мову, і так і читалося в церкві. В Требнику Петра Могили 1646 р; в Чині ісхода душі від тіла багато місць подано українською мовою, деякі частини вінчання так само українською мовою.
Взагалі наше духовенство міцно пам'ятало тоді наказ Св. Письма: «Щоб кожен, чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу» (Есфір І. 22).
Правда, церковнослов'янська мова тодішньої нашої церкви була ближча до мови старослов'янської, аніж, скажімо, сучасна російська «церковнослов'янська» мова. Справа в тому, що сучасна церковнослов'янська мова в Росії відбігла дуже далеко від так званої старослов'янської мови, мови св. братів Кирила й Мефодія. А це сталося, між іншим, і тому, що Московська Церква та Російський Синод цілі віки тихо й самовільно переправляли старослов'янські слова та форми на чисто російські. Про цю нову церковнослов'янську мову світової слави філолог, росіянин академік Ф. Фортунатов пише так: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык» (Див.: Лекции по фонетике старославянского языка. СПБ, 1919. С. 2). За XVIII - XIX ст. св. Синод поскладав багато різних молитов, акафістів, служб окремим святим і т. ін. вже не церковнослов'янською мовою, а просто архаїзованою російською мовою. Додам до цього, що російська літературна мова виросла власне на цій новій церковнослов'янській мові, а тому церковна мова зрозуміла для кожного російського інтелігента. Навпаки, українська літературна мова виросла тільки на своїй народній мові, а тому кожному українцеві, чи то селянинові, чи то інтелігентові, сучасна церковнослов'янська мова менше зрозуміла.
В давнину не було цілком усталеного тексту ані Св. Письма, ані богослужбових книг. Власне Українська Церква запопадливо це робила, і в цій її праці повна Острозька Біблія 1581 р. та Служебник 1629 р. й інші видання мали епохальне значення. Проте в Україні весь час були свої тексти богослужб, а коли що міняли, то робили це на крайовому соборі. Перечитайте хоч які богослужбові тексти, наприклад, XVII віку, і відразу переконаєтесь, що текст їхній трохи інший від сучасного російського. Наприклад, у львівському православному Служебникові 1666 р. на с. 137 читаємо: «Иже херувимы тайно образующий и, животворящой Тройци трисвятую песнь приносящий, всякую нине житейскую отвержемъ печаль». Пізніше ці наші тексти Москва позмінювала на свої не соборно, а силою.
Російська Церква дозволяє собі самовладно змінювати навіть текст Св. Письма в своїх перекладах. Так, наприклад, у Листі св.:апоєтола Павла до євреїв 6.7 російський переклад св. Синоду подає таке неправдиве читання: «Земля произрастает злак полезный темъ, для которых и возделывается», тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: «Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють». Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) І. 22 оригінал і переклади цілого світу дають: «Щоб. кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их»...
У нас була своя церковна термінологія, що творилася віками. Особливо багато її по різних виданнях митрополита Петра Могили, і, на жаль, тільки цієї термінології в нас не зібрано й не опрацьовано. Ось кілька прикладів: о преосвященном архиепископе нашем всея России митрополите, о боголюбивом єпископе нашем, о святейшом архиепископе нашем вселенском патриарсе, утреня, вечерня, священик парохіальний, хрестильниця, сповідь і т. ін. Народна церковна термінологія наша часто надзвичайно глибока й релігійна; порівняй, наприклад, наше «свято» (святий день) і російське «праздник» (порожній день) - наш термін безконечно християнніший від російського! Українці, як і православні серби й болгари, пишуть правильніше Ісус, а не за росіянами Іісус.
Щоб закінчити про національні окремішності нашої церкви, згадаймо, що сама форма українського храму зовсім інша від форми, скажімо, храму московського; спосіб малювання образів у нас був інший; одіж духовенства так само була відмінна - й приватна, й богослужбова, як свідчать нам стародавні малюнки. Дороги наші переповнені хрестами та фігурами, чого, наприклад, не знала Москва.
І т. д., і т. д. - кожна найменша закутинка церковного життя, була інша, аніж, скажімо, на Москві.
