Але всі ці підступи Катерини були марними, бо українське духовенство міцно стояло на своєму і міцно боронило старожитні права свої.
Цариця почала душити українське духовенство, почала відбирати потроху старі вольності його, щоб тільки примусити його віддати свої землі.
Українські монахи тоді керували більшістю московських монастирів. Роздратована впертістю українців, що міцно стояли за свою землю, цариця 17 лютого 1765 р. наказала: «Из малороссийских епархий из монашествующих в Великороссию без указа св. Синода и без крайней надобности отнюдь никого не выпускать и в великороссийския епархии не принимать» (Полное собрание, законов Российской империи. Т. XVII. № 12332. С. 49).
Тільки з помети українцям видала цариця цей наказ; наказ цей, каже дослідник, професор Н. Петров, «явно отменял прежнюю монополию воспитанников Киевской Академии на занятие иерархических и даже учительских мест в Великороссии» (Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. С. 12. Див. ще: Петров Н. Акты... Т. I. Ч. 1. С. 109). Правда, наказ цей у життя проведений не був.
А до нас в Україну цариця почала сама призначати настоятелів у монастирі - і все людей, що добре слухали її, призначала або москвинів, або таких українців, що довго служили в Москві і що їм було зовсім байдуже до національних інтересів України (Петров Н. Акты... Т. III. С. 8).
Це все були люди, що могли готовити ґрунт, щоб відібрати наші землі.
Глухі протести проти цього ламання старого виборного звичаю серед українського духовенства були увесь XVIII вік. Так, 1743 р. ченці Києво-Межигірського монастиря подали скаргу до найсвятішого Синоду: вони скаржились, що їм тепер призначають ігуменів, тоді як давніш у них було не так. «Когда умрет игумен или архимандрит, - писали монахи, - то змежду братии того ж монастиря оберет братия к такому начальству згодного мужа, и поставляется игуменом, а не из иншого монастыря, которий чин был издревле... А ныне заслужоные присылаются архимандритами; но оные архимандриты, который приедет в наш убогий монастырь, то по своей похоти поступает, как хочет, и чина церковного и нашего уставу монастырскаго не смотрит, и соборной братии никогда в совет не призывает, но сам собою всякое дело затевает и делает по прихотях своих» (Петров Н. Акты... Т. І. Ч. І. С. 109).
Довго ждала Катерина, поки вірнопіддано попросять її з Києва забрати монастирські землі, але це їй нарешті обридло, бо земля прибічникам її була дуже потрібна, і 10 квітня 1786 p вона силою забрала всі монастирські землі в Україні (Височайшого наказа про це див.: Полное собрание законов Российской империи. Т. XXII. № 16375. С. 575). Замість усієї цієї «суеты мирской» заведений був милостивий штат...
Так цариця Катерина «матернюю свою щедроту излияла на духовный, в Малороссии живущий, чин»...
Про цю материну ласку так писав славний єпископ Іриней Фальковський, тоді ще учитель Академії: «Мы были подобны оным сынам Израилевым, кои воспевали: На реках Вавилонских, тамо седохом и плакахом»… (Булашев Г. О. Преосвященный Ириней Фальковский, епископ Чигиринский. К., 1883. С. 118).
І жила тоді Україна, задушена та приголомшена, жила, тихо зітхаючи про недавню волю свою...
Так, 16 червня 1763 р. Білгородський єпископ Іосаф Миткевич писав у листі до друга свого: «Беда да горе! Всы теперь малороссияне везде в крайнем презрении. Самые честные люди остаются с наших, а в Тверь и в Владимир промованы (послані на вищу посаду. - Авт.), которий еще и недавно монахами с руских»... І обережний владика добавляє про цих руських: «Однак добрые люде и достойные»... Але щоб було ще обережніше, владика щиро просить товариша: «Сие по прочете прошу сжечь... А я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю, Господи помилуй».. (Петров Н. Акты... Т. III. C. 44).
Скаржиться на сумний стан в Україні й автор «Истории Русов»: «Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них, как притча во языцех»… (История Русов или Малой России. М., 1846. С. 204).
Тоді, певно, й пісня наша склалася:
«Славне було Запоріжжя всіма сторонами,
А тепер не прожити та за москалями»...
(Малорусские и Червонорусские народные думы и песни. Спб., 1836. С. 66)
