Але добралася Катерина ще й ближче до нашої церкви, добралася й до ченців і до наших монастирів.
Українські монастирі були тоді дуже багаті землею, мали великі достатки, бо їх ніколи не забували наші гетьмани, не забувала й козача старшина. На монастирських землях по Україні було тоді 14 111 дворів. На достатки ці монастирі провадили велику культурно-освітню роботу, держали школи, шпиталі, друкарні.
Монастирські землі наші й усі їхні достатки завжди муляли очі Катеринині, бо її незчисленним поклонникам усе землі бракувало. І Катерина простягла свою руку на цю землю.
Українці не дивилися мовчки на руйнування стародавніх їхніх прав. Поскільки було можливим, вони голосно протестували й не ховали свого незадоволення. Забравши 1763 р. монастирські землі в Росії, Катерина зараз же хотіла добратися й до України, але Київська Духовна Консисторія 6 жовтня 1763 р. так одсікла Катерині, що вона мусила на деякий час спинити свої побажання й тільки наказала митрополитові провчити добре протестантів, «дабы они впредь того чинити не отважились...» (Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. С. 10, 70).
В тім же році голосно протестував проти грабіжу церковних земель і повсякчасний оборонець прав духовенства, наш українець Арсеній Мацієвич - тоді митрополит Ростовський та Ярославський.
Мацієвич - дуже цікава людина. Народився він 1697 р. на Волині, вивчився в Київській Академії. В 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років.
Це була людина нервова та палка, і він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом.
Ще 1762 р. пішли чутки, що цариця надумала відняти церковне майно; ці чутки з часом ставали все більшими та певнішими й дратували сміливого митрополита. І він відважився голосно повстати проти царициного насильства. У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові «Чин отлучения от церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», цебто на саму царицю та на її Синод...
А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри (Ці протести видруковано в «Чтениях моск. Общ. истории» (1862 р., Т. II-III)).
Синод злякався і переказав цариці все про цього «оскорбителя ея величества». І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому «закляпили рота» (закляпити - всадити кия в рота, щоб мовчав) і в такому стані держали до суду...
Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных». І в кінці, 12 квітня, засудили митрополита - позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир...
Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла...
Монах та солдат донесли про це на Мацієвича, і його знову потягли на допити і під караулом погнали до Москви. І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали «достойным истязания и лишения жизни...».
Катерина змилостивилась над митрополитом - «по милосердию императрицы» Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву - Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат...
Каземат в Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек. Як розказують сучасники, Арсеній у тюрмі своїй «заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища...». Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то «темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище»...
І нещасний мученик, якого народ вважав за святого, «сквозь розбитыя стекла своего окна и сквозь железный решетки с криком умолял не допустить его умереть от холода и голода» (Попов М. С. Арсений Мациевич и его дело. Спб., 1912. С. 253. (У цій праці на с. XI - XX подано джерела й літературу про А. Мацієвича).)
І чотири роки мучився тут у тісному казематі українець-митрополит. Держали його в тюрмі у великій тайні, з чого повстала про Мацієвича сила всяких легенд. Але хутко й кінець прийшов: 28 лютого 1772 р. гіркий мученик Богові душу віддав...
На кінці життя свого втихомирився сміливий митрополит і на лутці вікна тісної в'язниці своєї вирізав цвяшком вірша з Псалтиря: «Благо мне, яко смирил мя еси» (Про А. Мацієвича див. ще: Попов М. С. Арсений Мациевич, митрополит Ростовский и Ярославский. Спб., 1905. Покажчик попередньої літератури про Мацієвича див.: Библиограф. 1886. № 2-4).
Так цариця Катерина воювала з тими, хто ставав їй на дорозі. І вся ця подія з «непокірним» митрополитом дуже обурила царицю проти українців, і помстою до них вона дихала все своє довге життя.
Але опікшись на Мацієвичу, Катерина не взялася вже так рішуче за Україну й почала здалека підходити до монастирських українських земель, почала підходити не простою стежкою, а підкупом вищого духовенства...
Цариця хотіла, щоб сама козацька старшина та вище київське духовенство вірнопіддано просили її забрати всі їхні землі.
Так, ще 1765 р. вона писала правителеві України, графу П. Румянцеву: «Желаю, чтоб вы тамошних несколько называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили, если можно, о положении духовенства в штатное состояние; от духовных или светских такую же челобитную иметь; то бы мы уже знали, как починать. Мне Николай Чичерин сказал, что митрополит Киевский сам не прочь от сего учреждения будет, понеже он мало дохода имеет, а мы б ему, преосвященному, если б склонился о штатном положении просить, сделали б весьма выгодныя для него кондиции» (Лист Катерини 9 липня 1765 р. (Моск. архив Мин. ин. дел); див.: Соловьев С. М. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 122).
А через рік, 1766 р., цариця про те ж саме підходила і до найсвятішого Синоду. Обер-прокурор Мелисино прислав такий наказ Синодові: «Ея императорское величество избавить соизволила духовный чин от суеты мирской и от того зазрения, в котором он долголетне находился, обращаясь в мирских попечениях. Св. Синод опытом уже самим удостоверился о блаженстве своем под державою Православной своей монархини и не соизволит ли за долг звания своего принять и просить ея императорское величество, дабы она ту же матернюю свою щедроту излияла и на духовный, в Малороссии живущий, чин...» (Див.: Соловьев С. М. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 301).
