Таким чином, забрали незалежність Української Церкви, скасували її соборноправність, повикидали всі її національні окремішності, замінивши їх на московські, а крім того - маєтки церковні віднято, а вільне духовенство обернено в державних урядовців нижчого рангу. Високий стан духовенства понижено навіть до поліційних обов'язків...
Усе це робили московський уряд, патріархи та св. Синод проти виразної волі Української Церкви, робили державним ґвалтом та явною симонією, робили з порушенням важливих церковних канонів, а то й Св. Письма (наприклад І Кор. XIV). Каноністи не один раз ставили питання, чи ця Російська Церква синодальної доби була канонічна, й вирішують це негативно - канонічною вона не була. А коли так, то не була канонічною й уся діяльність цієї Церкви, цебто всі її насилля над Українською Церквою.
З усього, що я вище розповів, випливає ясно, на яку дорогу треба ставати українським церковним діячам. Року 1919-го, 1 січня Уряд Української Народної Республіки оголосив Автокефалію Української Церкви і цим відірвав її від Російської синодальної Церкви. Але що робити далі?
Серед українського громадянства панує легкість та поверховий погляд на відродження Української Церкви - запровадити Богослужіння українською мовою, такі ж проповіді, й на цьому кінчається «українізація» нашої Церкви. Але, як ми бачили з усього вищеподаного, Українська Церква мала повне своє власне життя, внутрішнє й зовнішнє, довгими віками вироблене, і в ньому богослужбова мова - тільки частина цього життя. Та й нема нам чого українізувати, бо не про українізацію своєї Церкви йдеться, а про її повне розмосковлення, цебто про привернення їй всього того, що Церква наша давніше вже мала, але що від неї забрали, особливо за синодальної доби. І не тільки розмосковлюватись нам треба - нам слід привернути цілу й повну ту нашу Церкву, що була в нас майже тисячу літ.
