Ось так невиразно точилася справа приєднання Української Церкви до Московської, точилася з перемінним щастям для обох сторін, що боролися за нашу Церкву. 26 липня 1675 р. помер митрополит Тукальський (помер у Троїцькому Чигиринському монастирі, де жив близько 10 років, а похований у Лубнах), і на його місце відразу появилося декілька кандидатів, але ні один з них не став Київським митрополитом - виплив незмінний Лазар Баранович, що знову став містоблюстителем, вже аж до 1685 р.
В Україні панувала тоді повна руїна, і вона, власне, не давала змоги московському урядові рішуче взятися за справу приєднання Української Церкви. Була ця справа не тільки духовна, але й політична, тому потрібні були відповідні люди з обох боків - з українського й московського. Нарешті знайшлися ці люди, що таки добили такого безконечного торгу за Українську Церкву, - це були гетьман український Іван Самойлович та патріарх московський Яким.
Людина надзвичайно честолюбна, гетьман Іван Самойлович добре бачив, який великий вплив часом мали в Москві окремі духовні особи. Через відсутність митрополита, через невиясненість остаточних стосунків Церкви Української до Московської окремі духовні особи, часом зовсім не відповідні, наприклад протопопи Филимонович та Адамович, входили в особливе довір'я московського уряду й стояли на перешкоді повноті гетьманської влади. Політичні московські агенти з духовенства були вдома надзвичайно настирливі й шкодили кожному, хто держався патріотичної ідеології. Українське духовенство в масі своїй не виявило яскравого патріотичного духу й дало дуже багато осіб, що залюбки займалися московською політичною агентурою; дійшло до того, що навіть архімандрит Печерської Лаври Інокентій Гізель став робити те саме; не далекий від того був і сам Лазар Баранович, а особливо помічник його Феодосій Углицький. Московський уряд на справу приєднання Української Церкви ніколи грошей не шкодував, щедро сипав їх направо й наліво, а тому ласе на них духовенство охоче простягало по них свої руки й служило Москві не за страх, а за совість. Правда, однієї думки у відносинах до Москви духовенство наше ніколи не мало, бо в той час занадто вже розбіжна була різниця поглядів на цю справу верхів і низів духовенства.
Україна лежала в руїнах - зґвалтована, ограбована й зруйнована; замість білих хаток серед пишних садків скрізь стирчали самі тільки димарі або купи з пожарищ ще свідчили, що тут були колись людські оселі. Що лишалося робити гетьману Самойловичу? Звичайно, він пішов по найлегшій дорозі - по московській, став щиро служити Москві, став відкрито допомагати їй міцніше закріпитися в зруйнованім краї. Ділитися впливами в Москві зі своїм духовенство'м Самойлович не захотів - і зняв усіх, хто стояв йому на дорозі. Ось цей Самойлович і вирішив остаточно закріпити Українську Церкву за Москвою, щоб духовенство не заважало йому в його праці. На Москві знайшовся й відповідний спільник - патріарх Яким.
Яким Савелов з фаху був, власне, військовий; освіту мав дуже малу. На 35-м році життя, 6 травня 1655 р., Савелов постригся в ченці в Межигірськім монастирі під Києвом і пробув тут два роки, а тому трохи знав Україну та її церковні стосунки. Патріарх Никон 1657 р. забрав Савелова до свого Тверського монастиря, а тут і пішла дуже скора духовна кар'єра Якима - через 17 років, 1674 р., він став уже Московським патріархом.
Це була людина залізної волі, що не розбиралася в засобах. В кар'єрі його було досить темних хвилин. Так, у Новоспаськім монастирі годував він братію гнилою рибою та мало їм хліба давав, і за це його й перевели були 1664 р. в Чудів монастир. Тут Якима дуже незлюбили й пустили були поголоску, ніби Яким не право вірує. Взяли сердегу на допити, і будучий патріарх щиро признався: «Аз, государь, не знаю ни старыя веры, ни новыя, но что велят начальницы, то и готов творити и слушати их во всем» (Материалы для истории раскола М., 1879. T. IV. С. 227).
Взагалі патріарха Якима не любили; сучасник ось так розповідає про нього: Яким у Никона «грамоте начал учитися, а до того не знал он писания, разве азбуки, ни церкви, ни чина церковнаго, понеже человек служивый, и жил в глухой деревне, и заяцы ловил, а в Церкви в редкий Велик день бывал» (там же). Начальству Яким усе був послушний - він «валялся под ногами их».
Ставши патріархом (з 1674 р.), Яким не рвав зв'язків з Межигірським монастирем - до нього часто ходили звідти посланці й добре інформували його про церковний стан в Україні. З усього українського Яким прилюдно сміявся й ненавидів його. Була це людина вперта, владна й самолюбна. Гетьман Самойлович близько зійшовся з ним, бо Яким йому помагав. Року 1682-го патріарх навіть поблагословив шлюб Самойловича, і це ще більше зв'язало двох цих осіб.
Патріарх часто бесідував з посланцями гетьмана про заміщення овдовілої Київської митрополії, й переконався, що гетьман тільки допомагатиме йому, бо й сам гетьман думав про те. Не знав тільки він, як поставиться до думок його вище українське духовенство.
А тут трапився якраз і зручний випадок: 18 листопада 1683 р. помер архімандрит Печерський Інокентій Гізель, «муж знатный, учительный, оказывавший царю многия радения» (Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 218).
Гетьман Самойлович вирішив попробувати тепер щастя й таки зв'язати Українську Церкву з Московською. Він зараз же повідомив царя про смерть Гізеля та про те, що вибори нового архімандрита призначено на після Різдва, а від патріарха Якима просив благословення на ці вибори. Цар і патріарх були дуже вдоволені з того й негайно відповіли, а патріарх ще додав, що він новообраного архімандрита «рукоположения удостойти благожеланно возусердствует» (Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 218).
Але київське духовенство догадалося, що йде на нього похід, і повело себе не зовсім так, як хотів того Самойлович. Вибори відбулися вільними голосами - обрано Варлаама Ясинського. Новообраний архімандрит за посвятою не вдався, проте, до Москви, як натякав про те патріарх Яким, і поспішив прийняти архімандричу посвяту від Чернігівського архієпископа... їхати до Москви й по посвяті Ясинський не захотів. Спроба Самойловича та Якима не вдалася.
Зате дальші події склалися не на користь оборонців прав Української Церкви. Печерської архімандрії, насамперед її великих маєтків, почав домагатися Львівський єпископ Йосип Шумлянський. Наляканий Ясинський поспішив вислати посольство до патріарха Якима, смиренно просячи благословення та грамоти на архімандрію...
Це вже був реальний початок приєднання Української Церкви до Московської. Якраз на нещастя в той час Росія воювала з Турцією, а тому знестися з патріархом Царгородським не було жодної змоги.
