Християнство на українських землях появилося дуже рано, й дуже рано благочестива традиція поєднала його з апостолом Андрієм Первозванним, що був на Київських горах і передрік постання тут матері східнослов'янських міст - Києва, колиски християнства на Сході. В розвитку Української Церкви ця легенда довгі віки мала надзвичайно великий вплив, бо вона робила нашу Церкву апостольською й первозванною й ставила її в ряд перших великих церков. Легенда ця твердить, що апостол Андрій навчав при Руському морі й прибув до Корсуня, а звідти піднявся вгору Дніпром і прибув до міста, де скоро постав Київ. «Чи бачите ви гори он ті? - сказав апостол до своїх учнів. - На горах цих засяє ласка Божа - тут постане місто велике і Бог побудує багато церков». Ця легенда не забувалася в старовину, й Українська Церква вважалася апостольською й первозванною. Свято апостола Андрія (ЗО листопада) в Україні святкувалося завжди дуже врочисто, як свято року, як свято основоположника нашої Церкви.
Уже з VIII - IX віків християнство починає видимо ширитись по українських містах, і року 988, правильніше 990, Володимир Великий охрестив Київ, а пізніш і Україну, чи, за старою нашою назвою, Русь. Християнство ми прийняли від греків, а тому від них прийшла й перша наша церковна ієрархія. 28 правило Халкидонського всесвітнього собору надало царгородському патріархові право направляти єпископів до нових варварських країв, цебто й до слов'ян. На початку нашого церковного життя церковна ієрархія була в нас грецька - Царгородський патріарх присилав до Києва свого митрополита, а той настановляв єпископів з місцевих людей. Але це був стан ненормальний, бо чужинецька ієрархія не могла виконувати своїх обов'язків так, як того вимагали крайові справи, а тому рано постає в Україні намагання мати й митрополита зі свого народу. Так, наприклад, уже 1051 р. старанням українського князя Ярослава Мудрого був поставлений Київським митрополитом таки свій українець, відомий письменник Іларіон. Те саме бачимо і за сто років пізніш, коли Київським митрополитом став 1147 р., за князя Ізяслава, українець Клим.
Зрештою, й саме 28 правило IV вселенського собору, на якому засновувалась підлеглість Української Церкви константинопольському патріархові, сумнівне й неясне й не було правилом вселенським, бо не було прийняте всіма тодішніми церквами. Через це власне Церква Московська 1589 р. відірвалася від Царгородської й стала автокефальною, обравши сама собі свого патріарха.
Центром церковного українського життя з X віку став Київ як колиска християнства на Сході, і вже звідси християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. На жаль, сумна була доля тодішньої України, а з нею й нашої церкви, бо вже в XIII віці Україну; завоювали татари, а Київ, столиця, знезсиленого народу, поволі став занепадати. Правда, татари духовенства і його прав не рушали, але все-таки митрополитові Київському тяжко й небезпечно було мешкати й працювати в занепалому Києві. Ось тому митрополит Максим, родом грек, десь 1299 чи 1300 р., «не терпя татарського насилья, оставя митрополью и збежа ис Киева», він осівся в Володимирі-на-Клязьмі, а скоро по тому, десь 1325 р., митрополит Петро, родом галичанин, переніс свій осідок до новопосталої Москви, чим сильно зміцнив молоде князівство. Такий стан був зовсім ненормальний, бо митрополит Київський, проживаючи в Москві, звичайно, не дбав про Україну, а тому князь Вітовт (Україна тепер підбита була Литвою) попильнував, щоб для України був окремий митрополит, яким і став з 1415 р. Григорій Цамблак. З того часу від Київської митрополії фактично остаточно відділилася митрополія Московська, особливо ж з 1458 р., й Українська Церква зажила собі своїм власним життям, виробляючи свої окремішності.
Канонічний стан Української Церкви був такий, що вона залежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була більше номінальна. Звичайно Царгород тільки благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому присилади з України. А з 1453 р., коли Візантію перемогли турки й коли патріарх опинився під чужовірною владою, канонічна залежність від нього ставала все менша та менша. Місцеві українські умови були такі, що Царгород ніяк не міг накинути Українській Церкві тих своїх від'ємних рис, що рано буйно розвинулися в ньому. В Царгородській Церкві була повна підлеглість церкви державі, церквою правив власне імператор, чого зовсім, не було в Церкві Українській - вона від початку запровадила в себе тільки апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади. Власне, це найбільше вплинуло на вироблення окремішностей Української Церкви й дало їй змогу виплекувати ті добрі риси, якими вона вирізнювалася й сяяла за всі віки свого незалежного життя. Навпаки, незалежний стан українського духовенства надавав йому великого авторитету в державі, через що Київський митрополит став першим дорадником князя й мав на державні справи реальний вплив.
Київський митрополит як митрополит колиски християнства на Сході та як митрополит окремої церкви був оточений великою повагою. Його офіційний титул завжди був такий: «митрополит Київський і всія Руси». Він мав патріарші богослужбові права як митрополит окремої церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві панагії, мав білого (перше - чорного) клобука, мав право передношення хреста по всій своїй митрополії, богослужби правив, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав він і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов'язаний був їздити до Царгорода (пізніше - до Москви) на синод; митрополит трохи пізніше був у нас виборним. Київський митрополит мав величезні маєтки, бо ще за князівської доби на церкву офіційно давалася десятина, його митрополія мала широкі простори. Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше - друкарні та шпиталі, через що; він був справді головою розвитку української 'культури, особливо ще тому, що з XV віку митрополитом міг бути тільки українець. Такий високий стан Київського митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви узаконив і Царгородський патріарх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов'янок» печаткою, цебто як до голови автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів.
Зв'язок Української Церкви з Церквою Царгородською за пізнішого часу був їй дуже корисний. Коли з XVI віку Католицька Польська Церква повела плановий похід на Українську Православну Церкву, що тоді опинилася в Польщі, то власне Царгородська патріархія та інші східні православні церкви сильно допомагали Українській Церкві. Це за їхньою допомогою Україна вкрилася братствами та школами, що підняли культуру українського народу й заохотили його до оборони своєї батьківської церкви та віри. Яка сильна була ця оборона, вказує, наприклад, те, що заступник Царгородського патріарха Никифор 1596 р. так завзято боронив православ'я від унії, що був схоплений поляками, які запроваджували цю унію, й кинутий до Марієнбурзької в'язниці, де його й задушили. Або коли поляки позбавили Православну Церкву єпископату, то 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан таємно висвятив у Києві митрополита Йова Борецького та ще 5 єпископів, а цим урятував Українську Церкву від знищення. За час повстання нашого гетьмана Богдана Хмельницького проти Польщі Єрусалимський патріарх Паїсій поблагословив його на боротьбу, а митрополит Корінфський надів Хмельницькому меча, освяченого на Гробі Господньому. Ось тому 1676 р. польський уряд суворо заборонив українцям всякі зносини зі східним духовенством, пізніше встановивши за це навіть кару на горло.
