Головною ознакою давньої християнської церкви була її Соборноправність - ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений - всі церковні посади були виборні. Оию Соборноправність Українська Церква плекала ввесь час свого незалежного життя, хоч того не було в Церкві Візантійській, що рано це втратила, відновивши стару Соборноправність головним чином по 1453 р., коли опинилася під турками.
Українською Церквою рядив крайовий (помісний) собор, що збирався в міру потреби на важливіші загальнокрайові справи, наприклад обрання митрополита, унезалежнення його від Царгорода й т. ін. Літописи згадують про крайові українські собори з найдавнішого часу, з 1147 р. (обрання митрополитом свого українця Клима, а не грека), і ці собори рядили Українською Церквою аж до відібрання їй незалежності в 1686 р.
Єпархіальними справами рядив єпархіальний собор, що звичайно збирався в неділю першого тижня великого посту; в разі потреби скликалися надзвичайні єпархіальні собори. На цих соборах єпископ ближче пізнавав своє духовенство й давав йому науку.
На всіх соборах, як крайових, так і єпархіальних, у великому числі брали участь з правом вирішального голосу й люди світські, як то було взагалі в старохристиянській церкві.
Важливою ознакою Української Церкви було й те, що всі церковні посади, починаючи від найвищих й нижчими кінчаючи, були виборні. Митрополита обирав крайовий собор, а єпископа - собор єпископів з представниками світських людей, головним чином тієї єпархії, для якої обирали єпископа. Всю парафіяльну церковну владу обирала собі сама парафія - вона обирала кандидата, а єпископ його благословляв чи висвячував. На всі церковні посади ставилися тільки особи українського походження. Виборність церковних чинів сильно зблизила нашу церкву з народом, а це за тяжкої доби Української Церкви, особливо коли вона знаходилася в католицькій Польщі, надзвичайно їй допомогло. Без перебільшення можна сказати, що коли б Українська Церква не засвоїла собі широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити католицьких нападів за час Польської держави. Цей світський елемент у церкві створив у нас надзвичайно цікаві церковні організації - так звані церковні братства, що провадили широку церковно-культурну й освітню працю й могуче боронили Українську Церкву.
Ані митрополит, ані єпископи не правили церквою самовладно й одноособово - при них була постійно церковна інституція, так званий крилос, що складався з кількох крилошан, старших священиків міста та його околиць. Крилос під головуванням єпископа вирішував усі справи єпархії до єпархіального собору.
