Але не так було настроєне тодішнє наше вище духовенство. Переважно було воно з шляхетських домів, мало польське виховання та великопанські звички й нахили; єпископами часто бували тоді люди, що з духовним станом мали небагато спільного. Життя вели вони розкішне й мало цікавилися своєю паствою - хіба тим, як би найкоротше стригти своїх слухняних овечок. Ці єпископи були цілком польської культури, говорили й писали звичайно по-польському. До релігійної боротьби жили вони спокійно й весело, а коли зав'язалася в нас релігійна колотнеча, єпископат цей скоро пішов собі на унію, аби мати святий спокій...
У парі з таким єпископатом ішла й вища українська інтелігенція. Вона теж не витримала релігійних утисків, і в більшості своїй продала батьківську віру. Звичайно, ці вищі верстви, як духовні, так і світські, релігійну боротьбу вважали справою хатньою, все сподівалися зміни цих відносин від короля польського, вели боротьбу за це в польськім сеймі і т. ін. До Москви не мали вони найменшої охоти, і в бік її ніколи не дивилися.
Звичайно, вище духовенство добре знало дійсний стан церковної справи в Москві; а стан цей був там тоді такий, якого справді жахався кожен, хто звик до будь-якої волі церковної.
Церква наша тоді дуже відрізнялася від Церкви Московської - у нас були свої церковні звичаї, свої обряди, навіть деякі свої вірування, хрестини, вінчання, похорон, деякі свята, все це в нас трохи відрізнялось від московського, і все це на Москві прозивали єрессю (див.: Шляпкин И. Св Д. Ростовский. С. 109 - 110; Голубев С. Петр Могила. Т. 1. С. 166, 175 - 177, 206 - 207, 316; Т. 2. С. 53, 144, 228, 256, 257, 261, 389. 399; Крыжановский Е. Повреждение церковной обрядности и религиозных обычаев в южнорусской митрополии // Руководство для сельских пастырей. 1860. № 12).
Українське вище духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, знало, як його там грабують та кривдять. Та й недолюблювало воно його; так, Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович писали, що «в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до торгової казні» (архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 31).
А гетьман Брюховецький, здивований засудом патріарха Никона, писав про москвинів, що вони «жестокостию своею превосходят все поганые народы» (архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 80).
Українці з недовір'ям поглядали й на саму московську віру. Як каже дослідник, були в нас тоді такі козаки, які говорили про москвинів, що ніби в них «одні погруженці, а другі обливанці; у одних попи, у других безпопівщина; на Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі - скільки хат; до себе в хату ніхто нас не пустить з люлькою; у них уся віра - бороди не голити та тютюну не курити й не нюхати...» (Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 257).
Духовенство на Москві зовсім було безправне, навіть вище духовенство, єпископи та митрополити, не мало жодних прав і цілком залежало від волі патріарха - сам патріарх їх настановляв, сам жалував і карав.
От цього підневільного життя й лякалося страшно наше звикле до волі вище духовенство, і тому воно так довго й уперто стояло за волю своєї Української Церкви.
Українська вища світська інтелігенція не так уже зле почувала себе в Польщі: вона тут мала великі маєтки, а коли кидала батьківську віру, то й мала голос в Республіці. В обороні віри своєї лише одиниці з панства проявили себе - більшість пішла по легкій дорозі ополячення, - і сьогодні сотні кращих родовитих польських домів ведуть свій початок від українців... Звичайно, і цей клас не мав найменшої охоти позирати в бік Москви.
Міщанство українське по містах мало тоді так зване Магдебурзьке право - воно само собою рядило, і там, де не було чутливого польського впливу, там міщанство це жило непогано. Не те було тоді на Москві - там міста звичайно віддавано «на прокормление» воєводам, а ті по три шкури дерли якраз із цього міщанства. Ось тому й українське міщанство не мало великих підстав поглядати на Москву.
Як бачимо, ставлення українців до Москви було різне - всі низи, як світські, так і духовні, тягли до православного царя, де бодай релігійного гніту немає, де бодай у свято не примушують працювати; верхи ж українські, перейняті шляхетським духом та звичаями, боялися цієї Москви, бо там би вони не мали й тих прав, які мали в Польщі.
