З часу свого офіційного заснування в X віці Церква Українська безперервно знаходилась під владою вселенського Царгородського патріарха. Влада ця на початку була реальна, але з бігом часу ставала все менш помітною, аж поки не стала просто номінальною. Власне з X віку Церква Українська вже мала собі певну волю, і залежність від Церкви Грецької не була тяжка. Занадто далеко був Константинополь від Києва, щоб ця церковна залежність наша була нам особливо помітна.
А з 1453 р., коли турки зайняли Константинополь, залежність Української Церкви від царгородського патріарха стала тільки номінальною. Зносини з Константинополем ставали все трудніші, часто дуже небезпечні. З цього часу Східна Церква, скрізь опинившися під турками, бідніє вже надзвичайно, а тому її вищі представники - архімандрити, єпископи та митрополити, деколи й патріархи - починають часом занадто вже вчащати до Церкви Української, особливо до багатої Московської, їздили вони звичайно за милостинею, але іноді займалися й справами впорядкування нашої Церкви.
У момент морального занепаду верхів нашої Церкви, в XVI - початку XVII віку, патріархи константинопольські проявили велику реальну опіку для нашої Церкви, і таки скоро довели її до повного оздоровлення. Коли розпочалася в Польщі релігійна боротьба проти православ'я, тоді Царгородські патріархи негайно подали нам реальну поміч - вони самі, а ще більше з їхнього наказу інші східні ієрархи багато писали в обороні нашої української віри. І не тільки словом допомагала Царгородська Церква безсилій тоді Церкві нашій - вона й ділом багато допомогла нам. Щоб оздоровити нашу ієрархію, патріарх Олександрійський Яким заснував у Львові церковне братство, із школою та друкарнею при нім, благословляв і інші міста закладати подібні братства та друкарні. А ці братства врятували віру українську від загибелі.
Це східні патріархи позакладали в нас скрізь по Україні різні школи та друкарні й часто давали своїх широкоосвічених учителів для них; пригадаймо собі, наприклад, що митрополит Елассонський Арсен, приїхавши від патріарха, сам два роки вивчав у Львівській школі грецьку мову, а в кінці й видрукував свою, першу в нас, грецько-слов'янську граматику 1591 р. В Острозькій Академії постійно було немало вчених греків, які дуже реально працювали на користь української культури.
В обороні Української Церкви проти унії східні патріархи попрацювали надзвичайно багато - і це вони вберегли-таки український народ від того, щоб не продав він своєї батьківської віри. Це східні патріархи організували в нас ту міцну національну самооборону, яка так спалахнула була проти унії на українських землях. Ця оборона не була тільки на словах - часом греки в обороні віри української клали й життя своє. Згадаймо хоча б великого протосингела й містоблюстителя патріаршого престолу Никифора, що прибув до нас і так мужньо й самовідречено боронив українську віру на Берестейськім соборі 1596 р.; за цю оборону Никифора, з наказу польського уряду, схвачено й посаджено в відому злою славою Марієнбурзьку фортецю (коло Данціга), де він «уморен бысть постом», а може, й просто задушений (Харлампович К. Западнорусские православные школы. С. 267 - 268).
Ця мужня оборона віри перед наступами римо-католиків піднесла авторитет Царгородського патріарха на землях українських до небувалої висоти.
Коли насильством римо-католиків народ український на довгі роки остався без своєї вищої духовної ієрархії, то й тут, з великою небезпекою для свого життя, на поміч нам прийшли-таки східні патріархи: 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, під охороною козаків, під загрозою життя свого, потайки від уряду висвятив нам митрополита Иова Борецького та ще п'ятьох єпископів, і тим спас Українську Церкву від загибелі в найсумнішу добу її життя. Ця незабутня подія знову надзвичайно підняла авторитет східних патріархів серед усього українського народу.
Пізніше польський уряд почав свою завзяту боротьбу й проти східних патріархів, і в 1676 - 1678 рр. заборонив під смертною карою всякі зносини з ними. Польський уряд мав для цього підстави. Коли Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, то там його привітав патріарх Єрусалимський Паїсій і поблагословив на дальшу боротьбу з латинством; трохи пізніше прибув до нас патріарх Коринфський - він теж поблагословив Хмельницького на боротьбу з Польщею й підв'язав йому меча, освяченого на самім Гробі Господнім (див.: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 65). Та й інші духовні греки робили те саме - вони невпинно ходили по наших містах та селах, і скрізь закликали українців до оборони своєї віри (див.: там же. С. 65 - 66). Усе це, звичайно, підіймало якнайбільше авторитет східного духовенства, а заборона зносин з ними тільки збільшувала цей авторитет.
Ось це все причини, які підіймали в нас авторитет Константинопольського патріарха; пошана до нього справді дійшла в нас навіть до самих низів. Взагалі, в історії української культури східні патріархи написали не одну світлу сторінку, чого їм український народ ніколи не забуде.
Але Церква Царгородська, знаходячись під утисками турків, почала помалу бідніти й матеріально, й духовно; мала вона тоді досить і темних сторін. Вороги підхоплювали ці темні її риси й голосно висміювали їх в Україні, щоб підірвати тут авторитет східних патріархів. Часто злиденне грецьке духовенство, вештаючись на Україні, й саме давало слушні підстави на осуд, але всі ці темні риси не рівняються з тими великими заслугами, які зробили східні патріархи для Української Церкви та української культури.
