Кожна православна церква в своїй основі є церква національна. Найголовніша незмінна підвалина кожної церкви - Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква сприймає по-своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаїв, наприклад у богослужбах, требах, святах, церковному житті й т. ін. Усе це, як показав я в своїй статті «Окремішності Української Церкви», мала й наша Церква як Церква незалежна, і все це нищив нам неканонічний Святійший Синод.
Московська Церква здавна скоса дивилася на всі окремішності нашої Церкви, бо для неї все те, що не було таким, як у неї, вважалося єретичним. Як знаємо, українців у Москві перехрещували, не ховали їх на своїх кладовищах, прозивали ляшенками, і пізніше уніатами. На українську церковну науку давно вже казали - пресвітеріянство, кажуть так і тепер... І при кожній можливості Москва затирала силою всі наші церковні окремішності...
Українська Церква мала свої богослужбові книжки, мала їх в добрих, науково виправлених виданнях, але московський уряд, духовний і світський, усі їх понищив, а на їхнє місце запровадив свої, «ради одиночества церковнаго». Що від цього Церква віддалялася від народу, на це Москва не звертала жодної уваги. Таким чином, наші друкарні перевернули на московські, хоч ці друкарні таки завзято боронились за своє національне обличчя. Докінчив це Петро I, що 5 жовтня 1720 р. височайше наказав без цензури в Київській та Чернігівській друкарнях нічого не друкувати...
Цариця Катерина II горіла лютістю на Україну й добила її остаточно. Вона посилає в Україну на різні посади москвинів, що справу обмосковлення нашої Церкви повели прискореним темпом. А це робили не тільки москвини - у цей час було чимало й своїх, що за ласощі цьогосвітні охоче приборкували Українську Церкву. Одним з таких був сумної пам'яті митрополит Київський Самуїл Миславський (1783-1793), що за десятилітнє своє митрополітування сильно обмосковив нашу Церкву.
Міцною твердинею нашої Церкви була тоді Київська Академія, вища школа з перевагою духовних наук, що постала ще на початку XVII віку. Ось на цю твердиню й повів головний наступ Святійший Синод через свого митрополита Миславського, аж поки остаточно не обмосковили цю Академію, а за нею й усі інші українські школи. Церковне право кожна Церква розвиває й плекає головним чином по своїх вищих школах, але цього ми були позбавлені з часу обмосковлення нашої Духовної Академії, бо чужинці професори приносили нам і чуже розуміння церковного права...
Наша Церква за всі віки свого існування мала свою власну вимову богослужбових книжок, наприклад Ђ (ять) вимовляли як і, е як е (а не є), и як и (а не як і), г як г (а не ґ), θ як т чи ф і т. ін. Цю споконвічну вимову Синод нам понищив, силою вимагаючи від нас вимови російської: Ђ вимовляти як є, и як і, е як є, θ як ф і т. ін. У цій справі особливо жорстокий був митрополит Самуїл Миславський, що силою накинув московську вимову не тільки до церков та шкіл, але й до священичих родин, погрожуючи віддачею в «світські команди» за невміння читати з російською вимовою...
Українська Церква, змушена боротися з католицтвом та уніатством, ще з XVI віку пишалася своєю проповіддю, бо це для неї була справа життя й оборони. Москва живої проповіді не знала, а тому й косо поглядала на українську церковну проповідь й лаяла українців: «Заводите вы, ханжи, єресь новую - людей в церкви учите, а мы людей прежь сего в церкви не учивали... Беса вы имеете в себе, и все вы ханжи...» (Православный собеседник. 1872. Т. II. С. 485-486). Синод пізніше запровадив цензуру проповідей - за проповідями сильно стежили, а це довело до того, що духовенство зовсім збайдужіло до церковної проповіді.
Кожна православна церква має свого Місяцеслова Святих, який звичайно складається з двох частин: 1) святі давньої Грецької чи Візантійської Церкви, й 2) святі свої, місцеві. Святих із Місяцеслова іншої церкви автокефальні церкви звичайно не беруть. Святійший Синод 1784 р. силою змусив Українську Церкву прийняти свого московського Місяцеслова, а в ньому були свята, що ображали українські національні почуття. Так, наприклад, в усіх синодальних Місяцесловах від 27 червня червоним друком подається таке як велике свято: «Праздник о победе Богом дарованной всероссийскому Самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым-надесять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709», цебто святкувати московську перемогу над Україною, над гетьманом Мазепою... В неділю православ'я Російська Церква правила свій Чин, зовсім відмінний від Чину Церкви Грецької, а Синод змушував і нас правити московський Чин і виголошувати анафему на нашого гетьмана Івана Мазепу...
Російський Синод понищив нам наші українські особливості в требах, накидаючи нам конче своє московське. Так, наприклад, він наказав викинути присягу молодих з вінчання, хоч вона завжди була в нашій Церкві (від старої присяги залишалася в нас сама тільки назва «шлюб», що визначає вінчання, а давніше визначала присягу). В хрещенні Москва вимагала від нас тільки погруження (занурення. - Ред.), тоді як у нашій Церкві широко знане й обливання. Москва ж накинула нам свій спосіб правлення богослужб, тоді як у нашій Церкві церковне передання було інше; наприклад, у нас Євангеліє читали обличчям до людей, царські врата під час Літургії були більше відчинені й т. ін.
В Московській Церкві, особливо за її синодальний час, сильно розвинулася так звана триязична єресь, цебто ложна наука, що признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов додали в Москві ще четверту, давньослов'янську, правильніше - російську церковнослов'янську, обернувши таким чином триязичну єресь на чотириязичну. Російська Церква вперто трималася цієї єресі, виклятої ще в IX віці Св. Кирилом, і виганяла з Української Церкви все те, що в ній було вже своєю живою мовою (наприклад, читання Євангелій та Апостолів, Синаксарі й т. ін.). Не допускалась навіть українська проповідь, хоч це виразно протирічило навчанню апостола Павла (див. І Кор. XIV).
Український народ добре не розумів церковнослов'янської мови, а бувши боголюбним, таки пильнував її розуміти, а це допроваджувало до зовсім хибного розуміння Св. Письма. Так, наприклад, в Україні поширені образи на тексти: «Очі мої вину (завжди) ко Господу» (Пс. 24; 15), де намальований чернець, що держить в обох своїх руках по вийнятому окові... Або ще відомі образи на тему: «Взиграся младенець во чреве ея» (Лука 1; 41), де намальована Єлизавета, а в животі її грає на скрипочку дитина... Це не пародія на ці тексти - це твір боголюбного маляра, що справді так зрозумів цей текст, коли його духовні провідники пішли проти наказу апостола Павла, що навчав: «Коли не подасте ви мовою, зрозумілою слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!.. І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені... В церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, ані ж десять тисяч слів чужою мовою» (І Кор. 14; 9, 11, 19).
Своє ставлення до Св. Письма Москва накидала й Українській Церкві - забороняла їй мати свої переклади аж до 1905 р., і тільки по цьому часі св. Синод змушений був поблагословити Євангеліє українською мовою. Звичайно, таким своїм ставленням, що нагадує ставлення католицьке, св. Синод сильно спинив глибшу християнізацію українських мас.
Мало цього, Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов'янський тексти Св. Письма, часто навмисне перекручений і неузгоджений з оригіналом. Так, наприклад, у листі св. Апостола Павла до Євреїв 6; 7 російський переклад св. Синоду подає таке навмисне неправдиве читання: «Земля произрастает злак, полезный тем, для которых и возделывается», тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: «Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють». Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) 1; 22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і Острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их...».
Російський св. Синод забороняв українцям малювати образи та будувати церкви свого стилю, силою накидаючи нам стиль московський (святі конче з великими бородами, церкви конче московського стилю). Так само силою св. Синод накинув нашому духовенству свою духовну одіж та зовнішній вигляд «одиночества ради».
Якогось особливого питання про конечне стриження бороди Українська Церква, як і Церква Грецька, не знала, цебто ношення бороди не вважалося невідмінною ознакою православ'я. Питання про бороду накинула нашій Церкві тільки Церква Московська. Як знаємо, так званий Стоглавий Собор 1551 р. постановив «не брити брад и усов не постригати» і доводив це цитатою з Апостольських Правил та 11 Правилом VI Вселенського Собору. Пізніше виявилось, що цитати ці сфальшовані, бо канони ані слова не говорять про необхідність бороди, і це на цій фальші Собор постановив: «Проклинаєм богоненавидимую блюдолюбнаго образа ересь, еже остригати браду...» І нічого не допомогли дальші постанови - довга борода й сьогодні в Російській Церкві вважається ознакою православ'я.
Зазначу тут, що в давній Україні навіть усі ченці стригли своє волосся (Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. Ч. 2. С. 550).
Московський Синод помалу відібрав від нас нашу книжку канонів, що друкувалася в нас під назвою Номоканон і мала в собі немало й своїх місцевих соборних постанов, і замінив її з 1839 р. так званою «Книгою правил», зовсім неповною супроти нашої й супроти старої «Кормчої». Зробив це Синод неправно, бо без Собору, самовільно.
Ось таким чином синодальна неканонічна Російська Церква винищувала помалу всі національні окремішності Української Церкви, що від віку панували в ній. Це винищування явно йшло з порушенням канону - 8 Правила III Всесвітнього Собору, який наказував: «Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».
Знищення національної Української Церкви було й проти Св. Письма, бо Апостол Павел навчає (Рим. 12; 4-5, Еф. 1; 22-23, Кор. 12), що Церква мусить бути цілим тілом. Це тіло здорове, коли належно працюють усі його члени. Як же могла бути здоровою Церква на Сході слов'янства, коли в неї силою знищили такого важливого й найпершого члена, як Українська Церква?
Відомий соборний лист 1848 р. східних патріархів навчає, що «сторож благочестя - саме тіло Церкви, тобто сам народ». Так, коли знищили багатомільйонну Українську Церкву, то тим самим сильно надщербили цього «сторожа благочестія».
