Зрозуміло, така підготовка, як я вже сказав, тягне за собою ставлення до смерті, яке визнає, з одного боку, її жах, горе втрати, але водночас усвідомлює, що смерть – двері, що відчиняються у вічне життя. І дуже важливо зняти перепони, не дати страху звести стіну між нами та вмираючим. Інакше він засуджений на самотність, залишеність, йому доводиться боротися зі смертю і всім, що вона йому представляє, без будь-якої підтримки і розуміння; ця стіна не дозволяє і нам зробити все, що ми могли б зробити, щоб не залишилося ніякої гіркоти, ніяких самодокорів, ніякого розпачу. Не можна легко сказати людині: «Знаєш, ти ж скоро помреш...» Для того, щоб бути в змозі зустріти смерть, треба знати, що ти вкорінений у вічності, не тільки теоретично знати, але досвідчено бути впевненим, що є вічне життя. Тому часто, коли видно перші ознаки смерті, що наближається, треба вдумливо, наполегливо працювати на те, щоб допомогти людині, яка повинна увійти в її таємницю, відкрити, що таке вічне життя, якою мірою вона вже володіє цим вічним життям і наскільки впевненість у тому, що вона має вічне життя, зводить нанівець страх смерті, – не горе розлуки, не гіркоту у тому, що смерть існує, саме страх. І деяким людям можна сказати: «Смерть при дверях; ходімо разом до її порога; разом зростатимемо в цей досвід вмирання. І ввійдемо разом у той захід вічності, який доступний кожному з нас».
Це я також хотів би пояснити прикладом. Років тридцять тому у лікарні опинився чоловік, як здавалося, з легким захворюванням. Його обстежили і знайшли, що він має неоперабельний, невиліковний рак. Це сказали його сестрі та мені, йому не сказали. Я його відвідав. Він лежав у ліжку, міцний, сильний, сповнений життя, і він мені сказав: «Скільки мені треба ще в житті зробити, і ось, я лежу, і мені навіть не можуть сказати, скільки це триватиме». Я йому відповів: «Скільки разів ви говорили мені, що мрієте про можливість зупинити час, щоб можна було бути замість того, щоб робити. Ви ніколи цього не зробили. Бог зробив це за вас. Настав час вам бути». І перед необхідністю бути, в ситуації, яку можна було б назвати до кінця споглядальної, він здивовано запитав: «Але як це зробити?»
Я вказав йому, що хвороба і смерть залежать не тільки від фізичних причин, від бактерій та патології, але також від усього того, що руйнує нашу внутрішню життєву силу, від того, що можна назвати негативними почуттями та думками, від усього, що підриває внутрішню силу життя у нас, не дає життю вільно виливатися чистим потоком. І я запропонував йому вирішити не лише зовні, а й внутрішньо все, що у його взаєминах з людьми, із самим собою, з обставинами життя було «не те», починаючи з теперішнього часу; коли він виправить усе в теперішньому, йти далі і далі в минуле, примиряючись з усім і з усіма, розв'язуючи всякий вузол, згадуючи все зло, примиряючись через покаяння, через прийняття, з вдячністю, з усім, що було в його житті; а життя було дуже важке. І так місяць за місяцем, день за днем ми проходили цей шлях. Він примирився зі всім у своєму житті. І я пам'ятаю, в самому кінці життя він лежав у ліжку, надто слабкий, щоб самому тримати ложку, і він мені сказав із сяючим поглядом: «Моє тіло майже померло, але я ніколи не відчував себе так інтенсивно живим, як тепер». Він виявив, що життя залежить не тільки від тіла, що він – не тільки тіло, хоч тіло – це він; виявив у собі щось реальне, чого не могла знищити смерть тіла.
Це дуже важливий досвід, який я хотів нагадати вам, тому що так ми повинні чинити знову і знову протягом усього життя, якщо хочемо відчувати силу вічного життя в самих собі і не боятися, що б не траплялося з тимчасовим життям, яке теж належить нам. Неможливо глибоко пережити процес вмирання, тому що ми не в змозі уявити, у чому він полягає. Але можна звернутися до досвіду людей, які спілкувалися із вмираючими.
