Частіше, ніж з раптовою смертю, ми стикаємося з довгою або короткою хворобою, що веде до вмирання, і зі старістю, яка поступово призводить нас або до могили, або – залежно від погляду – до звільнення: до останньої зустрічі, до якої кожен із нас, свідомо чи ні, прагне і рветься все своє земне життя, – до нашої зустрічі віч-на-віч з Живим Богом, з Вічним Життям, з причетністю Йому. І цей період хвороби чи наростаючої старості потрібно зустріти та зрозуміти творчо, осмислено.
Одна з трагедій життя, яка приносить великі душевні страждання та муки – бачити, як кохана людина страждає, втрачає фізичні та розумові здібності, втрачає начебто те, що було найцінніше: ясний розум, живу реакцію, чуйність до життя тощо. Так часто ми намагаємось усунути це, обійти. Ми заплющуємо очі, щоб не бачити, бо нам страшно бачити та передбачати. І в результаті смерть приходить і виявляється раптовою, в ній – не тільки переляк раптовості, про що я згадував раніше, а й додатковий жах того, що вона вражає нас у серцевину нашої вразливості, тому що біль, страх, жах зростали, наростали всередині а ми відмовлялися дати їм вихід, відмовлялися самі внутрішньо дозріти. І удар буває болючіший, більш руйнівний, ніж при раптовій смерті, тому що крім жаху, крім гіркоти втрати, з ним приходять всі самодокори, самоосуд за те, що ми не зробили всього, що можна було зробити, - не зробили через те, що це змусило б нас стати правдивими, стати чесними, не приховувати від самих себе і від старіючої або вмираючої людини, що смерть поступово відчиняє двері, що ці двері колись широко розчиняться, і коханий повинен буде увійти в них, навіть не озирнувшись.
Щоразу, коли перед нами постає втрата близької людини, що повільно насувається, дуже важливо з самого початку дивитися їй в обличчя, - і робити це абсолютно спокійно, як ми дивимося в обличчя людині, поки вона жива і серед нас. Адже думкам про майбутню смерть протистоїть реальність живої присутності. Ми завжди можемо покладатися на цю безперечну присутність і разом з тим все ясніше бачити всі сторони втрати, що йде на нас. Ось ця рівновага між переконливістю реальності та крихкістю думки і дозволяє нам готувати самих себе до смерті людей, які нам дорогі.
