У нашому ставленні до смерті повинні бути обидві сторони. Коли вмирає людина, ми цілком законно можемо журитися серцем. Ми з жахом можемо дивитися на те, що гріх убив людину, яку ми любимо. Ми можемо відмовлятися прийняти смерть як останнє слово, останню подія життя. Ми маємо рацію, коли плачемо над покійним, бо смерті не повинно бути. Людина вбита злом. З іншого боку, ми можемо радіти за нього, тому що для нього (або для неї) почалося нове життя, життя без обмежень, просторе. І знову-таки ми можемо плакати над собою, над нашою втратою, нашою самотністю, але в той же час ми повинні навчитися тому, що Старий Заповіт вже прозріває, пророкує, коли каже: «міцна, як смерть, любов» (Песн. 8:6), - любов, яка не дозволяє померкнути пам'яті коханого, любов, яка дає нам говорити про наші стосунки з коханим не в минулому часі: «Я любив його, ми були такі близькі», а в теперішньому: «Я люблю його; ми такі близькі». Тож у смерті є багатоскладність, можна навіть, можливо, сказати – двоїстість; але якщо ми – власний народ Христа, ми не маємо права через те, що самі глибоко поранені втратою і осиротіли по-земному, не помітити народження померлого у вічне життя. У смерті є сила життя, яка сягає і нас.
Якщо ж ми визнаємо, що наше кохання належить минулому, це означає, що ми не віримо в те, що життя покійного не припинилося. Але тоді доводиться визнати, що ми невіруючі, безбожники в найбрутальнішому значенні слова, і тоді треба подивитися на все питання з зовсім іншої точки зору: якщо Бога немає, якщо немає вічного життя, тоді смерть, що трапилася, не має ніякого метафізичного значення. Це природний факт. Перемогли закони фізики та хімії, людина повернулася в довжину буття, у кругообіг природних елементів – не як особистість, а як частка природи. Але в будь-якому випадку ми маємо чесно поглянути в обличчя своїй вірі чи її відсутності, зайняти певну позицію та діяти відповідно.
