Коли ми думаємо про смерть, ми не можемо думати про неї однозначно або як про урочистість, або як про горе. Образ, який дає нам Бог у Біблії, в Євангеліях, є більш складним. Коротко кажучи: Бог не створив нас на смерть і на знищення. Він створив нас для вічного життя. Він закликав нас до безсмертя – не тільки до безсмертя воскресіння, але й до безсмертя, яке не знало смерті. Смерть постала як наслідок гріха. Вона з'явилася, тому що людина втратила Бога, відвернулася від Нього, стала шукати шляхів, де могла б досягти всього крім Бога. Людина спробувала сама набути те знання, яке могло бути набуте через причетність до знання і мудрості Божої. Замість того, щоб жити в тісному спілкуванні з Богом, людина обрала самість, незалежність. Один французький пастор у своїх писаннях дає, можливо, хороший образ, кажучи, що в той момент, коли людина відвернулася від Бога і стала дивитися в нескінченність, що лежить перед нею, Бог зник для неї, і оскільки Бог – єдине джерело життя, людині нічого не залишалося, окрім як померти.
Якщо звернутися до Біблії, нас може вразити там щось, що стосується людства. Смерть прийшла, але вона опанувала людство не відразу. Якою б не була в об'єктивних цифрах тривалість життя перших великих біблійних поколінь, бачимо, що число їх днів поступово скорочується. Є місце в Біблії, де йдеться про те, що смерть підкорила людство поступово. Смерть прийшла, хоч ще зберігалася і сила життя; але від покоління до покоління смертних і гріховних людей смерть укорочувала людське життя. Тож у смерті є трагедія. З одного боку, смерть жахлива, смерті не повинно бути. Смерть є наслідком нашої втрати Бога. Однак у смерті є й інший бік. Нескінченність у відокремленості від Бога, тисячі і тисячі років життя без жодної надії, що цій розлуці з Богом прийде кінець – це було б гірше, ніж руйнація нашого тілесного складу і кінець цього порочного кола.
У смерті є й інша сторона: як не тісні її ворота, це єдина брама, що дозволяє нам уникнути порочного кола нескінченності у відокремленості від Бога, від повноти, що дозволяють вирватися з створеної нескінченності, в якій немає простору, щоб знову стати причасниками Божественного життя, зрештою – причасниками Божественної природи. Тому апостол Павло міг сказати: «Життя для мене – Христос, смерть – придбання» (Флп. 1:21), тому що, живучи в тілі, я відділений від Христа... Тому в іншому місці він каже, що для нього померти не означає звести себе, скинути з плечей тимчасове життя; для нього померти означає одягнутися у вічність. Смерть не кінець, а початок. Ці двері відчиняються і впускають нас у простір вічності, яка була б назавжди зачинена для нас, якби смерть не вивільняла нас із рабства землі.
