Це призводить мене до ще одного аспекту всієї ситуації. Ми залишені, щоб усе, що ми бачили, що чули, що пережили, могло помножитися і поширитись і стати новим джерелом світла на землі. Але якщо ми можемо з усією правдою, щиро сказати, що покійний був для нас скарбом, тоді наше серце має бути там, де наш скарб, і ми повинні разом з цією людиною, яка увійшла у вічність, жити можливо повніше, можливо глибше в вічності. Тільки там ми можемо бути нерозлучними. Це означає, що в міру того, як все більша кількість коханих нами людей залишає цю земну територію і входить у непохитний спокій вічного життя, ми повинні все більше відчувати, що належимо світові все повніше, все досконаліше, що його цінності все більше стають нашими цінностями. І якщо один з коханих носить ім'я Господа Ісуса Христа, якщо Він – один з найбільших наших скарбів, тоді, подібно до апостола Павла, ми справді можемо, ще будучи на землі, цілковито прагнути всім серцем, і розумом, і плоттю, до того дня, коли з'єднаємося з Ним уже нерозлучно.
