Я вже згадував, що одна з проблем, що одразу постають перед тим, хто втратив близьку людину, – це почуття, відчуття самотності, залишеності тою часом єдиною людиною, хто мав для нас значення, хто заповнював весь простір, весь час, усе серце. Але навіть якщо серце не було заповнене цілком, покійний залишає по собі величезну порожнечу. Поки людина хворіє, ми занурені у думки та турботи про неї. Ми діємо зібрано та цілеспрямовано. Коли людина померла, дуже часто решті здається, що їхня діяльність втратила сенс, принаймні, не має безпосередньої мети, центру, спрямованості; життя, яке, хоч було важке і болісне, текло потоком, стає трясовиною. Самотність означає також, що нема з ким поговорити, нема кого вислухати, нема до кого виявити увагу, що ніхто не відповість, не відгукнеться, і нам нема кому відповісти і відгукнутися; а це означає також дуже часто, що тільки завдяки тому, хто пішов, ми мали у власних очах якусь цінність: для нього ми дійсно щось означали, він служив твердженням нашого буття і нашої значущості.
Габріель Марсель каже: «Сказати комусь: «Я тебе люблю» – те саме, що сказати: «Ти ніколи не помреш...» Це можна сказати і у разі смертної розлуки. Нас залишила людина – і нема кому більше стверджувати нашу вищу цінність, наше граничне значення. Немає тієї людини, яка могла б сказати: «Я люблю тебе», і, отже, ми не маємо визнання, твердження у вічності... Цьому теж треба вміти подивитися в обличчя. Таке не можна, неможливо усунути, від цього не втечеш. Утворилася порожнеча, і цю порожнечу ніколи не слід намагатися заповнити штучно чимось дрібним, незначним. Ми повинні бути готові зустріти горе, тугу, дивитися в обличчя всьому, що відбувається всередині нас самих, і тому, що нав'язує нам хибно зрозуміла доброзичливість оточуючих, які ятрять наше горе і страждання, наполегливо нагадуючи про нього. Ми повинні бути готові визнати, що любов може виражатися і через страждання, і якщо ми стверджуємо, що дійсно любимо того, хто пішов з цього життя, ми повинні бути готові любити людину з глибини горя і страждання, як ми любили її в радості, стверджуючи його цією радістю спільного життя. Це вимагає мужності, і, я думаю, про це треба говорити знову і знову сьогодні, коли багато хто, щоб уникнути страждання, звертаються до транквілізаторів, до алкоголю, до всяких розваг – аби забути. Тому що те, що відбувається в душі людини, може бути заслонене, але не переривається, і якщо воно не буде вирішене, людина здрібніє, вона не виросте.
